Перша картина війни в романі Толстого «Війна й мир»

Перша картина війни, що малює Толстой, — не бій, не настання, не узяття міцності, не оборола навіть; I перша військова картина — огляд, який міг би відбуватися в мирний час. І з перших же рядків, що оповідають про війну, навіть із першої фрази, Толстой дає зрозуміти, що війна ця не потрібна народу, ні росіянинові, ні австрійському: «У жовтні 1805 року російські війська займали села ецгерцогства Австрійського, і ще нові полки при, ходили з Росії, обтяжуючи постоєм жителів, розташовувалися в міцності Браунау». Хто міг тоді припускати, що майже через сто років у цьому самому Браунау народиться хлопчик, чиє ім'я прокляне людство у двадцятому столітті, — Адольф Шикльгрубер. Ставши дорослим, він візьме собі прізвище Гітлер і, забувши уроки Наполеона, поведе свої війська в Росію...

А поки Браунау - маленьке австрійське містечко, де перебуває головна квартира Кутузова й куди збираються російські війська, серед них - піхотний полк, у якому служить розжалуваний у солдати Долохов. У генерала, командира полку, одна турбота: «краще перекланятися, чим недокланяръся». Тому втомлені солдати після тридцативерстного переходу «не заплющували очей, всю ніч лагодилися, чистилися»; тому таку лють викликає в генерала неналежний колір шинелі Долохова; тому «звуки старанних голосів, перебріхуючи», повторюють наказ:

«Командир третьої рори до генерала! командира до генерала, третьої роти до командира!..» І, нарешті: «Генерала в третю роту!»

Тому генерал кричить на командира третьої роти Ти-Мохина, літнього заслуженого офіцера; називає злощасну шинель Долохова те сарафаном, те казакином; не без гумору зауважує: «Що, він у фельдмаршали розжалуваний, чи що, або в солдати?..» - і, розпікаючи, затверджуючись у своєму гніві, що уже йому самому сподобався, зупиняється тільки перед нахабним поглядом Долохова і його гордим звучним голосом: «Не зобов'язаний переносити образи». Роман Толстого називається «Війна й мир», - уже в цій назві контраст, різке протиставлення будньої війни й будня миру; здавалося б, на війні всі інакше, всі по-іншому, чим у мирному житті, і люди виявлять себе тут не так, як у світських вітальнях; виступить інша, краща їхня сутність...

Виявляється, нічого подібного. Розпачливий і нахабний Долохов залишається самим собою; у солдатському ладі він той же, що в розгульній компанії Анатоля Курагина. Полковий командир, «щільний і широкий більше від грудей до спини, чим від одного плеча до іншому», не був нам знаком раніше, але на його місці ми легко можемо уявити собі знайомого нам князя Василя, - він вів би себе точно так само, і девіз «краще перекланятися, чим недокланятися» цілком би йому підійшов.

Виявляється, на війні люди проявляють себе так само, як у мирному житті, - може бути, тільки яскравіше виступають їхні характери; немає контрасту між війною й миром; є друга! контраст: як у мирному житті, так і на війні одні люди чеатни, інші - безчесні й думають не про справу, а про своєї висновку. Полк пройшов тисячу верст із Росії. Солдатські чоботи ра|бити; нове взуття повинне було доставити австрійське відомство й не доставило: полкового командира це турбує ма.шо. Полк не готовий до бойових дій, тому що не можна воивать босоніж, але полковий командир хоче показати головнокомандуючому саме зворотне: усе в порядку, полк го-тон до війни. Тільки от у чому лихо: головнокомандуючому не цього наш. Кутузов «мав намір показати австрійському генералові те сумне положення, у якому приходили війська». Кутузов старий; Толстой підкреслює, що він, «важко ступаючи... опускав ногу з підніжки», що голос у неф слабкий, що йшов він «повільно й мляво». Полковий командир теж літній, але намагається виглядати молодим; він неприродний - Кутузов простий у кожному русі, «точно начебто й не було цих двох тисяч людей, які не дихаючи сморели на нього й на полкового командира».

Полковий командир стурбований тільки одним - завжди одним: не пропустити нагоди висунутися, сподобатися начальству, «перекланятися». Недарма «видно було, що він виконував свої обов'язки підлеглого із ще більшою насолодою, чим обов'язку начальника». Що б не відбувалося, він насамперед думає про те, як він буде виглядати в очах начальства. Де йому зауважувати інших людей, де йому зрозуміти, що капітан Тимохін - хоробрий офіцер...

Кутузов адже теж! не завжди був головнокомандуючим - але й раніше, коли он| був моложе, він умів бачити інших людей, розуміти підлеглих, тому ще з турецької війни він запам'ятав Тимохіна. Там, у битві під Ізмаїлом, Кутузов втратив око. І Тимохіну пам'ятна ця битва: після огляду він відповість полковому командирові, «посміхаючись і розкриваючи посмішкою недолік двох передніх зубів, вибитих прикладом під Ізмаїлом».

Що ж сказав йому полковий командир і що відповів Тимохін?

«- Ви на мене не претендуйте, Прохор Игнатьич!.. Служба царська... не можна... інший раз у фронті обірвеш... Сам вибачуся перший, ви мене знаєте...

- Помилуйте, генерал, так чи смію я! - відповідав капітан...»

Тепер, після милостивого звертання Кутузова з капітаном, генерал звертається до нього по ім'ю та по батькові, майже лабузниться перед ним. А Тимохін? «Так чи смію я!..» Він маленька людина, такий же маленький, як капітан Тушин, з яким ми незабаром познайомимося; як Максим Максимич у Лермонтова.

Кутузов не тільки дуже, дуже багато знає про людей — він розуміє їх і жалує, скільки це можливо; він живе не за законами світла, і в нашім сприйнятті він відразу виявляється своїм, як Пьер, як Наташа,, як князь Андрій, тому що головний поділ людей у романі, що підказує нам Толстой, — головний поділ таке: близькі й дороги люди щирі й природні, ненависні й далекі ті, хто фальшиві. Цей поділ пройде через весь роман, і на війні, і у світі воно буде головним у нашім відношенні до людей, з якими познайомить нас Толстой.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар