Поетичне слово І. О. Буніна

Поезія Івана Олексійовича Буніна, одного з найвидатніших майстрів літератури XX століття, являє приклад прямування російської лірики до опанування новими художніми стилями. Для творчості Івана Буніна характерно те, що він ніколи не поривав внутрішніх зв’язків з Росією, жив і творив з любов’ю до неї. Дитинство і юність Буніна пройшли серед прекрасної природи, що позначилося на формуванні в майбутнього поета і творчого світовідчуття.

Першою публікацією Буніна був вірш «Над могилой Надсона», який пройнятий співчуттям до поета- демократа. Юнацька творчість Івана Олексійовича втілилася у книзі віршів, яка вийшла у 1897 році в Орлі. Хоч у цій збірці ще виявляється недосвідченість двадцятирічного поета, проте вже очевидно, як чуйно він розкрив тему російської природи.

Отчего ты печально, вечернее небо?

Оттого ли, что жаль мне земли,

Что туманно синеет безбрежное море

И скрывается солнце вдали?

У збірках І. О. Буніна «Под открытым небом» (1898), «Стихи и рассказы» (1900), «Полевые цветы», «Листопад» (1901) можна простежити поступовий перехід поета до зрілої творчості. Надзвичайно чутливий до краси природи, Бунін умів бачити деталі російського пейзажу, шукав цілісного відчуття красоти землі:

Вверху идет холодный шум,

Внизу молчанье увяданья...

Вся молодость моя — скитанья

Да радость одиноких дум.

Сумний душевний настрій ліричного героя надає образам природи у віршах відчуття незатишності, спустошеності: «молодой озябший чернозем», «нагая степь пустыней веет».

Приблизно із середини 90-х років зростає у творчості Буніна «зоряна тема». Поет наділив зірки образами «предвечной красоты и правды неземной», які він порівнює з образами заблукавшої землі.

Одно только звездное небо,

Один небосвод недвижим,

Спокойный и благостный, чуждый

Всему, что так мрачно под ним.

Поет вдало зумів поєднати в одне ціле образ природи і батьківщини. І в окремих віршах він різко і мужньо говорить про рідну країну — злиденну, голодну, але любиму. Якщо на рубежі століття для бунінської поезії найбільш характерна пейзажна лірика, то після першої російської революції Бунін усе більше звертається до лірики філософської:

Я человек: как бог, я обречен

Познать тоску всех стран и всех времен.

Життя для Буніна — подорож у спогадах. Він намагається прочитати і розгадати таємні закони нації, які, на його думку, вічні. Легенди, перекази,

притчі, частівки — народна мудрість — заповнюють сторінки оповідань і повістей, стають віршами. Земне життя, існування природи і людини сприймаються поетом як частина дії, яка розгортається у просторах всесвіту:

И меркнет тень, и двинулась луна,

В свой бледный свет, как в дым, погружена,

И кажется, вот-вот и я пойму

Незримое — идущее в дыму

От тех земель, от тех предвечных стран,

Где гробовой чернеет океан.

Привертає увагу і любовна лірика І. О. Буніна, де автор уникає нарочито красивих фраз.

Я к ней вошел в полночный час.

Она спала, — луна сияла

В ее окно, — и одеяла

Светился спущенный атлас.

Она лежала на спине,

Нагие раздвоивши груди, —

И тихо, как вода в сосуде,

Стояла жизнь ее во сне.

Інтимна лірика І. О. Буніна трагедійна, у ній звучить протест проти недосконалості світу.

Поезія І. О. Буніна є прекрасною енциклопедією російської природи, інтимного і філософського життя. У нових умовах XX століття він не тільки продовжує теми «золотого віку» російської поезії (Фет, Тютчев), але й активно розвиває їх. Тому, я думаю, поезія І. О. Буніна буде жити доти, поки жива Росія з красою її природи.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар