Поетичне вираження глибокої любові до рідної мови (за поезією «О рідне слово, хто без тебе я?») 3 варіант

Летить над просторами нашої рідної землі щира українська пісня, зігріваючи душу та бентежачи серце; від краю до краю чутно знайомі до болю мелодійні звуки. Це — українська мова. Від неї не може відцуратися справжній патріот, її не може забути той, хто хоч раз у житті почув її чудові переливи. Тому не треба

чому дивуватися, що з’явився в Україні поет, який, зібравши у своєму серці усю палітру барв і звуків рідної мови, рішуче став на її захист, намагаючись не допустити зникнення однієї з найромантичніших мов у світі. Дмитро Павличко став, мабуть, головним оповісником народження нової доби для української мови.

О рідне слово, хто без тебе я?

Німий жебрак, старцюючий бродяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам’я.

Ліричний герой Павличка палко закоханий у рідну мову, ловить кожний звук. Він впевнений, що, забувши її, людина автоматично втратить Батьківщину. Так, нелегко навіть жебракувати на рідній землі, не знаючи рідної мови. Таку людину, навіть поховану в українській землі, швидко забудуть. Не буде у неї ні друзів, ні близьких людей, ні навіть рідної матері:

Ти зрікся мови рідної. Твій дух

На милицях жадає танцювати.

Від ласк твоїх закаменіє друг

І посивіє рідна мати.

Я вважаю, що поет дуже вболіває за рідну мову, бо розуміє, наскільки вона важлива для справжніх патріотів. Саме за допомогою простих слів ми спілкуємося один з одним, співаємо пісні, знаємо усе, що відбувалося століття і століття тому. Ми читаємо книжки, ми чуємо слова —ми живемо. Живемо, бо продовжує жити наша історія, наша рідна мова. Ліричний герой, вдячно приймаючи від предків цей безцінний скарб, з гордістю каже:

Тебе у спадок віддали мені

Мої батьки і предки невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

У нашій мові — наша історія, і ми пишаємося нею, хоч би як погано і не жилося українцям. Тому втратити слух для ліричного героя — це втратити життя. Бо відтепер він не зможе почути ні шуму Черемошу, «ні співи солов’я», ні близьких серцю звуків рідної мови. Справжній син Батьківщини не в змозі це перенести, тому що одночасно втрачає свої корені, свій духовний зв’язок з багатьма поколіннями українців. Я ніби чую, в якому розпачі каже ліричний герой такі прості, але такі вражаючі слова:

Дивитися на радощі обнови,

Та материнської не чути мови —

Ото була б загибель — смерть моя.

Так, від цього можна і вмерти. Як тепер буде жити людина, позбавлена змоги чути знайомі з дитинства слова? На мій погляд, немає нічого страшнішого за втрату рідної мови, в якій зібрано життя усього українського народу, його історія, його культура, його пісні. Тому так тепло звертається ліричний герой до народного слова:

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні —

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Я вірю, що рідне українське слово буде жити у віках, як і наш народ. Ми зможемо відбудувати і розбудувати нашу державу, прославити її. І тоді вона засяє у віках, ще раз підтвердивши, що її неможливо поставити на коліна, бо є у неї одна велика таємниця, яка допомагає їй вижити. Це — українська мова, її «пісня, сила і відвага». Я дуже вдячна Дмитрові Павличку за те, що він ще раз нагадав усім нам про те, що треба любити і шанувати свою рідну землю, свою рідну мову. Тому що мова — це життя!

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар