Повернені імена (за творчістю Василя Стуса)

Хай метушиться дріб'язок строкатий,

Міняє шерсть залежно від погоди.

Поете, вмій чекати і шукати,

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

Л. Костенко

Україно моя! Багата ти на ліси, землі твої родючі, але найбільша твоя гордість — люди. Щедро рясніє земля наша талантами. На літературному небосхилі України вічно сяятимуть імена Ліни Костенко, Василя Стуса, Григорія Косинки, Євгена Маланюка. Творчість їхня лише нещодавно повернулась в українську культуру, стала вивчатися в школах.

Повернені імена... Вони — наш гнів і біль, обурення, сором. Сором за те, що ми впродовж багатьох років були полохливими, усього боялися. Але прийшов час — і прозріла Україна, розкрила своє серце, донісши до нас згадку про в трачених синів і дочок. Зболена душа нашого народу повертається до кращих своїх нащадків.

Василь Стус, Микола Вороний, Олександр Олесь — нові імена для молодшого покоління. Для нього зустрічі з творчістю цих поборників правди ще попереду. І я вірю, що глибоко в душу западе розповідь про червону калину на колимськім морозі, про кришталеві зірки Ліни Костенко.

Мудрими людьми сказано, що нація не може жити без своїх пасіонаріїв. І тому голос Стуса не загубився серед дзвінкоголосся української поезії.

Поговоримо сьогодні про нього, нашого славетного земляка, подумки пройдемо етапами його життя, доторкнемося серцем до великої людської трагедії і водночас високої вірності обраному ідеалові.

Сльози туманять очі, коли думаєш про цю велику втрату: Василя Семеновича Стуса часто зіставляють із Кобзарем. Обох їх єднає глибина таланту, тернистий шлях і всенародне визнання. Обидва вони згоріли в полум'ї боротьби з тиранами. В. Стус був свічкою і вогнем від свічки. Не дожив до природної сивини, памороззю вкрилося волосся від фізичних та моральних тортур. Не дожив, не долюбив. І таким пішов у вічність. Неповторний, величний і мудрий.

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст...

У цих рядках викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи і ніби накреслено власний трагічний, страдницький життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її майбутню перемогу.

Моральну силу вистояти, не схилитися дає героєві переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив гідно.

...і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Життя поетове було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім'я України, її народу. Відповідати ненавистю, прокльонами, каяттям на вчинене йому зло ця людина не вміла й не хотіла. Згадаймо тут Шевченкові слова, звернені до своєї долі:

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ліричний герой поезії В. Стуса — сам він — знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більше того, він свідомо вибрав для себе трагічну долю і благав Бога залишити його таким,

яким мене мати вродила

і благословила в світи.

І добре, що не зуміла

мене від біди вберегти.

(«Господи, гніву пречистого...»)

«Доля мене обрала, і я проти долі не піду, — сказав поет. — Чуюся добре, бо нікому не зробив зла. Бо дбав не тільки про себе». А важкі роки випробувань нелюдських простягнулися на тисячі кілометрів. Україною поет страждав, марив, а жив на чужині. Ця любов була головним сенсом його життя. Відірваність від рідної землі тільки посилила синівський зв'язок В. Стуса з Україною. Він тужив за нею і за тюремними мурами згадував народні образи-символи, роблячи їх образами своєї поезії, наповнюючи новим змістом.

В. Стус був патріотом у найвищому, найблагороднішому значенні цього слова. За свою любов до України він заплатив життям. Любити рідний край — не означає лише захоплюватися його красою, оспівувати її. Справжня любов полягає в тому, щоб об'єктивно бачити всі аспекти життя народу, зокрема й негативні, і намагатися, щоб Батьківщина очищувалася від осквернення, зростала, ставала кращою, багатшою. Найвидатніші поети, справжні сини України, не минали й темних сторінок нашої історії.

Поезія Василя Стуса стала помітним явищем не тільки української, а й світової літератури. На жаль, поета друкували за кордоном, а вдома він лишався невідомим. Повернення тіла поета з колимської мерзлоти в рідну українську землю викликало новий спалах зацікавлення його творчістю, а посмертна реабілітація зробила можливим введення її до шкільних програм.

Землі донецькій належить талант Стуса, дух Стуса, пам'ять про Стуса. Ми повинні не голослівно пишатися славетним земляком, а глибоко вивчати його творчість, нести свої знання в маси, пройматися незламним стусівським духом. Не треба омивати сльозами пам'ять про поета, а треба втілювати в життя його ідеали. Жити за законами совісті, добра, справедливості. І мертвий поет-патріот Василь Стус становить загрозу для сил зла, які ще висіюються на нашій ниві. На могилі поета вибито слова:

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.

У білій стужі серце України.

А ти шукай — червону тінь калини,

На чорних водах — тінь її шукай.

Сліз уже немає — виплакано, висушено гірким німим болем, спалено непоправністю втрати. Але радує хоча б те, що прах поета поєднався з рідною землею. І буде Україна шанувати Стуса, схилить голову перед вічною пам'яттю поета.

Нехай до нього прийде Україна

І зніме хустку, і пов'яже хрест.

Десниця Божа і Господній перст

укажуть місце, де його калина.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар