Принижені й ображені в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»

Кожний твір цінний насамперед тим, як він відповідає на найважливіші питання сучасності. Роман Достоєвського «Злочин і покарання» — один з видатних творів світової літератури, це «енциклопедія життя Росії 60-х років», книга великого смутку, що розкриває нелюдськість буржуазно- кріпосницького суспільства. Пошуки виходу із світу розрахунку і наживи в царство доброї правди — основна ідея роману.

У страшних картинах злиднів, наруги над людиною, самотності, нестерпної духоти життя постає перед нами образ Петербурга, міста-гіганта, що вражає фантастичністю своїх контрастів, де людину на кожному кроку підстерігають соціальні і матеріальні «жарти», що породжують моральні конфлікти і трагедії. Приниженим і ображеним немає виходу з них. Безвихідність — лейтмотив роману. Сцена знайомства Раскольникова з Мармеладовим у трактирі задає тон усій розповіді. Фраза Мармеладова: «Чи розумієте ви, милостивий пане, що виходить, коли вже нікуди більше йти...» — відразу підносить і всю цю сцену в трактирі, і фігуру маленької людини, смішної своєю урочисто-пишномовною і «канцелярською» манерою говорити, і тему роману на висоту трагічної думи про долю людства.

Для героїв Достоєвського взагалі характерний монолог як засіб вираження своїх думок, почуттів. Монолог Мармеладова, що має характер сповіді, забарвлює всю ситуацію в драматичні тони.

«Нікуди йти» і Катерині Іванівні, яку погубило нестерпне для її честолюбної натури протиріччя між минулим забезпеченим і багатим життям і жалюгідним, злидарським дійсним.

Соня Мармеладова, чиста і безвинна дівчина, змушена торгувати собою, щоб прогодувати хвору мачуху і її малолітніх дітей. Ідея самопожертви, відмови від себе, втілена в образі Соні, підносить його до символу всього страждання людського. Страждання зливалися для Достоєвського з любов’ю. Соня — уособлення любові до людей, саме тому вона зберегла моральну чистоту в тому бруді, у який кинуло її життя.

Тим же змістом наповнений образ Дунечки, сестри Раскольникова: вона погоджується на ту ж жертву, що і Соня: в ім’я улюбленого брата дає згоду вийти заміж за Лужина.

Лужин — класичний тип буржуазного ділка, мерзотника, який підло звів наклеп на беззахисну Соню, самозакоханого тирана, який принижує людей, кар’єриста і скнари.

Для героїв Достоєвського характерний найвищий ступінь вираження почуттів. У Сонечки — це ненаситне прагнення до самопожертви, у Дуні — всепоглинаюча любов до брата, у Катерини Іванівни — несамовита гордість.

Становище безнадійності, безвиході штовхає людей на моральні злочини проти самих себе. Буржуазне суспільство ставить їх перед вибором таких шляхів, які по-різному ведуть до втрати людяності.

«Сонечка Мармеладова, вічна Сонечка, поки світ стоїть!». Яка туга, біль за людство чуються в цьому гіркому роздумі Раскольникова! Він терзається усвідомленням повної безвихідності, не знаходячи, проте, у собі сил визнати це життя, примиритися з ним, як це зробив Мармеладов. Чередою проходять перед Раскольниковим картини приниження й образи Людини (епізод на Кінногвардійському бульварі, сцена самогубства жінки, що кинулася з моста, загибель Мармеладова).

Для Достоєвського характерна лаконічність при описуванні найтрагічніших подій, він відразу переходить до аналізу почуттів і думок героїв, їхнього відношення до того, що відбувається.

Широка, написана могутнім суворим пензлем картина дійсності показує той реальний грунт, що породжує думки про злочин у Раскольникова, який пристрасно і нещадно засуджує цей світ із його кричущою соціальною несправедливістю, безглуздими стражданнями і приниженнями.

Саме буржуазне суспільство, буржуазна свідомість породжують ідеї, подібні до раскольниковської: убити, тому що «владики», наполеони, ті, кого в цьому суспільстві шанують, багатії, удальці, щасливці не зупиняються ні перед чим в ім’я успіху. По суті, у цій теорії міститься ідея буржуазної надлюдини, що не визнає ніяких моральних обмежень, якій усе дозволено.

Другий варіант пояснення мотивів злочину Раскольникова — убивство однієї незначної тварі в ім’я життя тисяч гідних існування людей, — являє собою характерну форму буржуазно-анархічного протесту.

Жахливий «експеримент» Раскольникова — убивство лихварки — повинний дати йому відповідь на запитання: хто він такий? Належить він до розряду людей «звичайних» чи «незвичайних»? Чи може він «переступити» принцип? Скоївши свій злочин, Раскольников хотів убити принцип гуманізму, убити людяність, але не виніс мук відщепенця, роз’єднаності з людьми, жахливості і пустоти моральної самотності, яка означає смерть людської душі.

Напруженість психологічного конфлікту збільшується таким прийомом, як суб’єктивне трактування часу; він може зупинитися (як, наприклад, у сцені убивства старої) або летіти з великою швидкістю, і тоді у свідомості героя миготять, як у калейдоскопі, особи, предмети, події. Ще одна особливість роману — відсутність послідовності, логічності в передачі почуттів, переживань героїв, що теж визначається їхнім душевним станом. Часто автор удається до «видінь», включаючи галюцинації, кошмари (сни Раскольникова, Свидригайлова). Все це збільшує драматизм подій, які відбуваються, робить стиль роману гіперболічним.

Але є щось більш жахливе, що стосується вже не картин дійсності, не переживань людей, а самого роману. Це відсутність просвітління, якоїсь надії на можливість виходу. Найстрашніша «безвихідь» у тому висновку, що робить автор: немає реального виходу з безмірних страждань людства.

Справедливо осудивши «бунт» Раскольникова, Достоєвський залишає перемогу не за сильним, розумним і гордим Раскольниковим, а за Сонею, бачачи в ній вищу правду: краще страждання, ніж насильство, — страждання очищає. Соня сповідає моральні ідеали, які, за поглядом письменника, найбільш близькі широким народним масам: ідеали смиренності, всепрощення, мовчазної покірності. У наш час, я думаю, Соня стала б ізгоєм. І не кожний Раскольников сьогодні буде мучитися і страждати. Але совість людська, душа людини жили і будуть жити завжди, поки «світ стоїть», навіть у наші жорстокі демократичні роки, на зорі невідомого майбутнього — багато обіцяючого й одночасно страшного XXI століття. А значить, коли-небудь каяття прийде, і, хоч на краю могили, наш Раскольников заплаче і пригадає «вічну Сонечку».

У цьому і полягає великий, класичний, безсмертний зміст найскладнішого роману, створеного геніальним письменником-психологом.

Життя нестерпне у суспільстві, де панують сучасні Лужини і Свидригайлови, але в серцях тих, хто не став ними, продовжує наївно жити надія...

Схожі записи з категорії Достоєвський Федір

Тема падіння і духовного відродження людини у творах Достоєвського
Барвопис у «портреті» міста в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Значення символічних снів Гриньова в «Капітанській дочці» О. С. Пушкіна і Раскольникова в «Злочині і покаранні» Ф. М. Достоєвського
Викриття злочинного суспільства в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
«Бідні люди» у романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Ідея Раскольникова і її крах (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Крах «недокінченої» ідеї (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Правда Сонечки Мармеладової (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
«Кроки» Раскольникова до злочину (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Злочин і покарання характеристика образу Олени Іванівни

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар