П’єса Грибоєдова «Горе від розуму» — комедія чи трагедія?

Художня досконалість п'єси стала зрозумілою лише згодом. Пушкін назвав її «бурею в стакані води», а до Чацького поставився критично. Але особливих суперечок комедія не викликала і була сприйнята всіма правильно. Ті, хто поділяв погляди Грибоєдова, зрозуміли його точку зору в цій п'єсі і підтримали її, ті, проти кого комедія була спрямована, теж зрозуміли це і, звичайно, зайняли оборонну позицію. Усе було ясно: у комедії зіткнулися дві протилежні групи суспільства, порозуміння між котрими неможливе. А якщо так, то читач може розраховувати на можливі сутички, лайки, словесні дуелі. Чи це не смішно: послухати, як сваряться люди?

Треба знати, що таке російський розум. А якщо цей розум почне сміятися, розсипаючи праворуч і ліворуч гострий і їдкий сарказм, то пощади не буде нікому. Так, це комедія! Тонка, витончена, розумна і пристрасна.

А хіба не смішний Чацький? Нехай це розсудлива людина. Але аж ніяк не здраводіюча. Скажіть, будь ласка, навіщо він своїми невпинними освідченнями в коханні набридає Софії, хоча вона йому відмовила? Чому він не бажає помічати її холодності, а вимагає, щоб вона відкрила йому свої сердечні таємниці? Яка ж дівчина буде сповідатися перед чоловіком, з яким три роки не бачилася, і який, до того ж, сміється над обраним нею шанувальником?

Мова Чацького, дійсно, так і кипить дотепністю. Але спочатку Чацькому і діла не було до Фамусова, він зовсім не мав бажання ні з ким сперечатися або сваритися. Єдине, для чого він у Москву приїхав — це Софія. Але вона байдужа, і ця холодність дуже мучить Чацького. З Фамусовим говорити йому нецікаво і він готовий припинити з ним суперечки. Але Фамусова вже не вгамувати; він починає повчати Чацького, для нього зразок поведінки — плазування перед можновладцями:

Смотрели бы, как делали отцы,

Учились бы, на старших глядя! —

говорить Фамусов.

Чацький усе ще не хоче продовжувати суперечки, він готовий піти. Але Фамусов сипле сіль на рани — зненацька натякає на поширену чутку про сватання Скалозуба. І це збуджує Чацького. Роздратування все зростає і зрештою закінчується різким монологом. І от — комедія — слово за словом, монолог за монологом, дивишся, і вже кипить боротьба не на життя, а на смерть.

Звичайно, якщо з такої точки зору розглядати п'єсу, то навіть у фігурі, навіть у халаті або зачісці Фамусова можна знайти смішне. Фамусов — відома людина в Москві. Він лідер у товаристві знатних і забезпечених людей. А якщо Фамусов-лідер кумедний, то чому б не бути кумедними іншим, не лідерам? Це не просто п'єса, а комедія, — живіт надірвати. Тепер в усіх виданнях «Горя від розуму» так і пишуть: «Комедія в чотирьох діях, у віршах».

Але спробуємо розглянути п'єсу з іншої точки зору.

Тут не тільки особиста драма, драма нещасливого кохання героя. В образі Чацького втілено риси передової людини того часу. Нехай він не піклується про те, чи багато людей повірять йому і підтримають його, зате він переконаний у щирості своїх слів і тому зломити його ніщо не в силах. Нехай він навіть схожий на зайву людину, самотнього протестанта, мрійника. Зате його розум, його переконання сильні. Висловивши їх палко і гаряче, Чацький завдає страшного удару фамусовському товариству. Він знає, за що він воює. Він потребує місця Для свободи не тільки собі, але й своєму століттю теж. Його ідеал — це свобода. І не просто свобода, а свобода від усіх ланцюгів рабства, блюзнірства і низькопоклонства. Він — викривач неправди. Чацький незрозумілий нікому і майже самотній — у цьому трагедія його — шляхетної, розумної, чесної людини, із почуттям власної гідності. У цьому трагедія всієї п'єси. Він зломлений натиском старої сили. Більш того — його виштовхнули із фамусовського товариства. Але Чацький — переможець, а не переможений, тому що в боротьбі зі світом Фамусова залишився самим собою. З усіх героїв п'єси він найживіша особистість; натура його сильніша і глибша за інших. Гарячий, благородний, навіжений: викрив, засудив і повстав. Такий назавжди вигнаний фамусовським товариством. Говорять, один у полі не воїн. Але ж ні, воїн. Якщо цей воїн — Чацький. Першим, застрільникам, завжди дістається. І тому Чацький — жертва. Це — ще одне підтвердження того, що п'єса «Горе від розуму» — трагедія.

Так, як у п'єсі переплітається особиста драма із громадською, так само переплітається комедія з трагедією. Все ж, як не сміявся глядач у театрі, але після того, як вийде за його межі, обов'язково йому захочеться подумати, поміркувати без іронії.

Звичайно, виконавці ролі Чацького на сцені, уже з шкільної самодіяльності наслідуючи погану театральну традицію, блискають очима і картинно загортаються в плащі, вимагаючи карету. Цей же Чацький незвичний (роль його виконує Сергій Юрський).

Поєдинок добра і зла йде на рівних. Людська привабливість Чацького: щиросердечна відкритість, довірливість, спроможність цілком віддаватися своїм почуттям. І поруч із цією людиною — зло. Буденне і живуче. Убогість духу й уміння зручніше влаштовуватися в житті, нетерпимість до усього нового і незвичного.

Поступово починаєш розуміти, що з цим злом треба боротися його ж засобами. Куди Чацькому зі своєю простотою і довірливістю! Адже Фамусови, Молчаліни і Скалозуби існують і сьогодні. Якби їх не залишилося зовсім, не було б ніякого сенсу ставити п'єсу Грибоєдова. Театр імені Горького наповнив п'єсу чудовим войовничим громадянським пафосом боротьби за душу людини. Розум, людяність, прямота — от зброя, гідна дійсної людини.

Розумом у спектаклі відрізняється не тільки Чацький. І Фамусов тямущий, і Софія розсудлива, а Молчалін так і зовсім розумний. Але людина в усій своїй красі і шляхетності — тільки Чацький. Негідний вчинок Софії став явним. Остання надія зникла. Чацький непритомніє. Він падає горілиць, перекинувши канделябри. Потім підводиться, сутулячись, через силу. У спині відчувається втома. Повільно повертається. Обличчя закрите довгими пальцями, що ледь помітно тремтять. Руки поступово відкривають чоло, очі. Обличчя постаріло і зблякло...

Не образумлюсь... виноват.

Він говорить тихо і начебто спокійно. Кожний рядок монологу, здається, додає йому сил. Це монолог- роздум, монолог-прозріння. Це значить постаршати... Він зрозумів, що перед ним — його вороги по духу. І ніщо їх не може помирити: ні спогади дитинства, ні почуття колишньої дружби. Ні, Чацький не таврує цих людей і не проклинає їх — він їх до кінця розуміє. Монолог його спокійний, як може бути спокійною мова людини, що почуває свою правоту і силу.

— Вон из Москвы! Сюда я больше не ездок...

Ні лементу, ні експансії в прояві своїх почуттів:

— Карету мені, — напівголосно звертається Чацький до лакея, що стоїть поруч. Лакей не розуміє.

— Карету, — ще раз повторює Чацький.

Стомлено, трохи сутулячись, йде Чацький зі сцени, йде від цих людей, щоб ніколи більше не вірити їхньому уявному спорідненню і удаваному співчуттю.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар