Розкриття образа Давидова в романі «Піднята цілина»

Михайло Олександрович Шолохов був безпосереднім учасником і свідком колективізації на Доні. Спостерігаючи за роботою робітників-путиловцев Баюкова й Плоткина, він зумів згодом створити правдивий характер посланця партії, двадцатипятитисячника Семена Давидова. За плечима в Давидова сувора школа життя: батька за участь у страйках засилають у Сибір, ще хлоп'ям Семен іде працювати на завод. «І білизна сестричкам стирати, і штопати, і обід готовити, і на завод бігати» - усе повинен був робити підліток, коли нестерпний нестаток звів у могилу мати. Він пройшов флотську службу, воював у громадянську війну, потім знову працював слюсарем на Путиловском.

Звідти по путівці партії пішов «піднімати село». Давидов увесь час пам'ятає, що він - робітник, намагається не упустити високу честь пролетаріату, «тримати на найвищому рівні». Великою школою з'явилася для нього громадянська війна, у ній загартувалися його стійкість і мужність. «Не з такого ми - більшовики - тесту, щоб з нас хто-небудь міг фігури робити! Мене в цивільну юнкера били, та й то нічого не вибили! - заявляє він на зборах після «жіночого бунту».

Давидов відрізняється прямотою, чесністю, цілісністю натури. Він твердий і принциповий у відстоюванні інтересів народу. Вислухавши історію Тита Бородіна, Давидов відповідає: «Чого ти нам жалісні оповідання підносиш? Був партизанів - честь йому за це, кулаком став, ворогом зробився - роздавити! Які можуть бути розмови?» На вигуки й погрози невідомих злопихателей Семен відповідає різко й рішуче. Він не боїться смерті, за справу партії готовий іти до кінця: «...я за свою партію, за справу робітників всю свою кров віддам!»

Давидов не дуже грамотний, учитися йому не довелося, але він ретельно читає політичну літературу, наполегливо намагається розібратися в суспільному житті, у цьому йому допомагає класове чуття

Нелегко було Давидову - потомственому робітникові, що ніколи не займався сільським господарством,- керувати колгоспом нелегко було людині, що виросла серед щирих друзів, зрозуміти складну й суперечливу душу селянина. Хутір з його таємницями людських душ був для Давидова «складним мотором нової конструкції», у якому йому обов'язково треба було розібратися, і тільки більшовицька наполегливість допомогла йому в цьому. Гаряче серце й інтуїція працюючої людини, заповнюючи недолік досвіду, підказували йому правильне поводження. Під час «жіночого бунту» Давидов, посміюючись спочатку, а потім ледве стримуючи лють, перестерігає развоевавшихся жінок

  • « -гражданочки! Дорогі мої ухажерочки! Ви хоч ціпками-те не бийте - просив він, пощипуючи найближчих бабів, а сам нагинав голову й через силу посміхався...
  • - Бабуся! Тобі помирати пора, а ти б'єшся,- намагався отшучиваться Давидов».

Поступово Давидов здобуває досвід господарського керівника, він уміє підняти маси й повести їх за собою. Коли в бригаді Любишкина погано йшла оранка, що раніше не видали плуга Давидов навчився орати й організував соціалістичне змагання

Віддаючи роботі увесь час і сили, Семен не зумів улаштувати своє особисте життя. Простий і нехитрий, він легко потрапив у мережі, розставлені практичної Лушкой, наївно сподіваючись: «Утягну неї в суспільну роботу, упрошу або змушу зайнятися самоосвітою». Інакше зложилися відносини з Варей Харламовой, він полюбив ц чисту й відкриту душу

Загинув Давидов так само геройски, як і жив. Зайва обережність була не в його характері. «Шаленість хоробрих - от мудрість життя!» - ці слова з «Пісні про Сокола» Горького можна повною мірою віднести до Семена Давидову, що жив і отдали найдорожче за щастя народу. Давидова можна визнавати або не визнавати героєм, але не поважати неможливо.

Про долю народу в роки колективізації М. Шолохов розповів у романі «Піднята цілина». Сьогодні відомо багато гіркого й страшного про тім часі, про трагічні долі «старанних» селян, яких держава знищували «як клас». Тривожні ноти пролунали в «Піднятій цілині». М. Шолохов писав свій роман по гарячих слідах подій, що відбувалися в селі й докорінно перевернули її: ліквідація кулаків, масовий рух селянства вколхози.

Важко знайти людину, що не стежив би із хвилюванням за драматичними епізодами становлення колгоспу в Гремячем Балці, труднощами життя Семена Давидова, Макара Нагульнова й Андрія Разметнова, не глузував з жартів діда Щукаря.

Основа сюжету полягає в тому, що в село було послано двадцять п'ять тисяч кращих робітників-комуністів, тому що це була сама відповідальна ділянка роботи. Такими посланцями партії виявилися Давидов, Нагульнов і Разметнов.

Слюсар Семен Давидов виступив у ролі організатора колективного селянського господарства. «Прямо від верстата - у колгоспні начальники». Про сільську працю нічого не знає, «готовий за наказом партії й урожай двічі в рік знімати, як у Єгипті», зате збройний райкомівськими інструментами й розпізнає кулака по образі, знайомому з газетних статей і агітаційних листків. З легкістю обвинувачує він своїх опонентів, які хоч якось намагаються стримати його «коллективизаторский» запал, ураховувати непростий «сучасний момент». Він не сумнівається в правомірності розкуркулювання. Колгоспники ходять по дворах, забирають все нажите не одним поколінням за багато років, переписують посуд, одяг, меблі, ламають замки на скринях і коморах, знімають одяг навіть із самих хазяїв, але не мерзне серце Давидова. Навіть Андрій Разметнов відмовляється йти розкуркулювати, «з детишками... воювати». «Так хіба ця справа?.. Або в мене серце із самородка?» - говорить він. Але власне нещасне дитинство заважає Давидову побачити лихо чужих дітей. В образі Давидова з'єдналися трагедія людини не на своєму місці й трагедія села

Макар Нагульнов - секретар Гремяченской партосередку. Він пройшов через світову війну, «гази нюхав, був отруєний», геройски боровся в Громадянську війну. Війна стала головною справою його життя, там «життя гріш ціна, і Богові гріш ціна», це й отруїло Нагульнова не менше газів. Через десять років після війни Макар усе ще воює, для нього вже іншого життя бути не може. Їхніми опонентами є супротивники Радянської влади. Яскравим їхнім представником є Яків Лукич Островнов.

Яків Лукич Островнов, будучи прекрасним хазяїном і досвідченим агрономом, що робив всі «по науці», у романі зображений між двох вогнів: Давидовим і Половцевим. Островнов був у хуторі не з бедних і, звичайно, був проти колективізації й колгоспів, тому-те він і погодився виконувати наказ Половцева розвалювати колгоспне господарство. Але, як теперішній хазяїн, що любить свою справу, вона не міг постійно шкодити справі. У роботі він забувався, рух і стурбована суєта хутора робили йому щиру приємність. У болісній роздвоєності душі жила ця людина, що робить дивні вчинки, що метається між страхом викриття й ненавистю до нової влади. У романі дана не тільки недвозначна оцінка комуністів - творців колгоспу, але й відбиті її конкретні форми, наприклад спогаду Нагульнова про те, як він агітував середняків вступити в колгосп - примусом і наганом. Та й вся історія гремяченского колгоспу, зображена письменником, не створює враження благополуччя її членів

В «Піднятій цілині» мир показаний як би в іншому вимірі: козаки немов втратили голос, жодна пісня не звучить у хуторі протягом усього дії - не те що в «Тихому Доні». Можна згадати про велику кількість людських смертей протягом порівняно невеликого роману. Наприклад, за вісім місяців життя в хуторі померло одинадцять чоловік, і тільки дід Агей умер природною смертю, крім того, згадується про смерть ще двадцяти чоловік

У ряді епізодів роману відбиті такі прояви звірства й жорстокості, яких не було в «Тихому Доні», наприклад, Копрових, смерть матері Островнова. Враження від цих сцен підсилюється тим, що вони уведені в атмосферу звичайної, навіть буденної, життя. У фіналі роману звучить схвильоване слово автора, присвячене героям: «...От і відспівали донські солов'ї дорогим моєму серцю Давидову й Нагульнову, отшептала їм пшениця, що поспіває, отзвенела по каменях безіменна річка, що текет звідкись із верхів Гремячего байраку... От і всі!»

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар