Розвінчання романтики більшовицької революції у творі «Я (Романтика)» ІІ варіант

Нелегкою була доля видатного українського письменника Миколи Хвильового. Ця людина прийняла революцію, була поряд з більшовиками у страшні для них роки, але з часом прийшло прозріння — наче зникла з очей полуда. Чи повинні ми заради нікчемних принципів приносити у жертву своїх близьких людей, які безмежно нам довіряють і намагаються дати нам зрозуміти усю недалекість того, що відбувається? На це питання і намагається відповісти Микола Хвильовий у своїй новелі «Я (Романтика)».

Хто такий командир? Це людина, якій повинні підкорятися усі підлеглі. Це людина, яка повинна бути впевненою у своїх вчинках. Це людина, яка не повинна сумніватися у принципах, які диктує час. А якщо командиром є чекіст, то тут зовсім не повинно бути ніяких протиріч, суперечок та вагань, бо чекіст — це «бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою».

Романтичні вихрі революції та громадянської війни роблять з кожної людини «командира», який не здатен нічого робити, окрім того, що розстрілювати ні в чому не винних людей. Інколи бере за серце командира розпука, бо він розуміє, що не повинен так поводитися, що це просто звірячі інстинкти, але

виходу немає, бо поряд сидить, шкірячись від задоволення, «доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця», а у дверях стоїть «вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа», який, здається, був колись злочинцем. Командира оточують саме такі люди — з кам’яними серцями та усіма ознаками дегенератів. Тільки Андрюша намагається протестувати проти свавілля та розстрілів, але це виявляється марною справою. Адже що може зробити одна-єдина людина проти скопища тупих, інертних та байдужих людей — вірних прихильників революції? Чи не про цю романтику мріяв головний герой новели — романтику розстрілів та вбивств?

Та ще не все застигло в його серці, ще інколи до нього може достукатися образ його матері, який асоціюється в душі командира з образом Марії. Коли він бачить його перед своїми очима, наче щось людське озивається в його серці. На жаль, це зовсім ненадовго. І знову слідують один за одним розстріли, коли вбивають зовсім невинних людей, коли вбивають жінок і навіть дітей. Одного дня за наказом командира було розстріляно шість чоловік. Думка про це чомусь боляче дошкуляє героєві. Він каже:

Шість на моїй совісті:

Ні, це неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!

Він ще розуміє, що щось робить неправильно, що вбивати людей не означає бути «справжнім» комунаром. А поряд з сином знаходиться мати Марія, яка весь час благає його зупинитися. Командир починає розуміти, що мати — частина його душі, частина його «власного злочинного «я». Але з кожним днем йому все частіше стає соромно за свої думки, бо його манить до себе «чарівне» майбутнє, відбудоване на крові та смерті.

Боляче читати про усі злочинства, які чинять командири, подібні до героя новели. Пиятика та розстріли — нічого більше не хвилює таких людей. Зникають роками придбані моральні цінності, зникає людяність, залишаються лише звірячі інстинкти. Тоді хіба такі люди є людьми? Чи мають вони право розпоряджатися долею собі подібних, коли у них замість серця вже не маленькі камені, а великі каменюки? Невже це і є вражаюча романтика революції, коли людина людині звір, коли у сина може піднятися рука на рідну матір? Здається, так.

Командир все-таки веде свою матір на розстріл. Це була дикість й одночасно «єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни». То навіщо потрібна така комуна, де син сміє вкоротити життя власній матері? Що вже казати про знайомих, інших близьких людей! Усіх змітає з лиця землі страшна правда революції, яка йде просто по трупах. Іде кудись, у незнані далі, туди, де «в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

Важке враження справляє новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)». Я вважаю, нічим неможливо виправдати вбивство рідної матері, ніякими світлими ідеями, тим більше такими абсурдними та нездійсненними. Революція сама себе розвінчала, показавши своє справжнє обличчя — звіра у людській масці. Отже, на мою думку, немає ніякої романтики у тому, що робили кожен день, прикриваючись ім’ям революції, такі страшні люди, як командир, доктор Тагабатта вартовий-дегенерат. Немає їм виправдання, як немає виправдання нікому невідомим ідеям невідомої революції.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар