Шлях до мого серця (за романом «Батьки і діти» І. С. Тургенєва)

Сьогодні я починаю мій щоденник, а враження після зустрічі з Миколою Петровичем звичайні: це простий російський дворянин, що щиро любить і почитає свого сина. Він додержується старих поглядів, так що не викликає у мене великого інтересу.

А от Павло Петрович — це втілення старих поглядів і звичок. Адже через таких людей світ руйнується, він же не дає розвиватися суспільству! У нього в голові просто не укладається, що глава держави — це ще не «пуп землі», і що служити державі, віддаючись душею і тілом, — нерозумно... Знайомство з Одинцовою відбулося звичайно. Але слід у моїй душі вона лишила незгладимий. Це гарна жінка з почуттям власної гідності. Її постава, боже мій! Це ж щось божественне. Ця стрункість, це уміння тримати себе! Мене вразила її поведінка. Звичайно жінки з її зовнішністю або розбещені до непристойності, або чванливі до неможливості. Так, я згодний, вона — удова, і це усе пояснює. Вона дійсно зуміла зберегти свою репутацію незаплямованою і не стала, як інші, кидатися на чоловіків, базікати з ними про всяку нісенітницю і бісиків пускати очима в надії, що хтось закохається в неї і одружиться. А потім жінка пояснює всім, що він розрадив її, заспокоїв її душу, і вона ж не могла сидіти вічно у вдовах, та вона ще й не така стара, і не така некрасива.

Анна Сергіївна... так, у ній щось є. Створюється враження, що вона зліплена зовсім з іншого тіста, вона вихована людиною не від світу цього. Треба буде познайомитися з нею поближче, вона гідна моєї уваги...

15 червня. В моїй душі коїться щось негарне, я не можу впоратися з собою. Як же я міг заперечити це почуття. І все-таки, для усіх я залишуся такою ж суворою людиною, яка нічого не визнає, буду так само холодним. Я бачу, що Аркадій закоханий в Одинцову. Він мені постійно говорить про це, але я мовчу. Я мовчу, хоча знаю, що варто мені при ньому заїкнутися про мої почуття, і він відразу ж відступить. Я був дурний, коли думав, що ніколи і нікого не покохаю. Так, я знаю, що Бога не існує, але доля є, і ти ніколи не знаєш, що вона тобі уготувала. Я жорстоко покараний, я повинен це витримати, інакше я не буду Базаровим, а перетворюся в звичайних молодих людей, цю розмазню, що тане від гарних очей, струнких ніжок і ще всякої нісенітниці, яку жінки так люблять виставляти напоказ. Згодний, вони гарні, але нерозумні. А от Анна Сергіївна поєднує в собі найкращі якості. Можливо, Аркадій і кохає її, але він не зміг оцінити її по достоїнству, він її невартий.

Я хочу домогтися її, тільки чи вистачить мені сміливості признатися їй у ніжних почуттях, а вже тим більше освідчитися...

20липня. Я замкнувся в собі. Я не можу розкрити мою душу кому-небудь. Це значить принизити себе, показати себе слабким, а я так не зроблю. Напевно, єдина людина, якій я можу відкритися, — це Одинцова. .Але саме до неї і спрямовані мої почуття, мої думки. Проте виникає страх побачити себе в ролі людини, якою знехтували, яку не зрозуміли. А раптом вона не зможе відмовити мені і буде зі мною з жалості, тоді я знову буду принижений. Ні, освідчення не для мене! Я постараюся стримати себе, але мої почуття, як би я їх ні стримував, повинні будуть вийти назовні, а терпіння моє вже кінчається...

1 серпня. І все-таки я не витримав... Я їй освідчився. Звісно ж, я не був такий ніжний і багатослівний, як у душі, я додержувався своєї звичайної поведінки. Я, проте, не побачив у ній бажаної реакції, вона була холодною, як і годиться достойній жінці. Боже мій, мої зусилля даремні! Мої страждання незрозумілі. Я гину! Більше нестерпно знаходитися поруч з нею, я повинен поїхати.

25 грудня. Після довгих роздумів і величезних мук я покинув мій предмет кохання. Я їду до батьків.

Зустріч із батьками мене трохи розрадила, зігріла, але мені вже починають набридати їхні постійні турботи. Вони іноді навіть дратують мене. Мої думки стали рідше повертатися до Анни Сергіївни, але я її так і не розлюбив. Я зустрічався з нею, ми розмовляли. Але очевидно, що вона мене не кохає, я для неї однодумець, але не більше. Я зрозумів, що мені не бути з нею...

Мені не пощастило, мої лікарські роботи закінчилися плачевно, я заразився тифом. Поки що хвороба не дуже розбушувалась, але я знаю, що жити мені залишилося недовго. Я помру з честю. Попросив батька послати мужика за Анною Сергіївною. Я в маренні. Але невже я так і не побачу її перед смертю? Невже її милі риси востаннє не промайнуть перед очима, не може бути, щоб її голос востаннє не обласкав мій слух, її слова не проникнули мені глибоко в серце і не розставили усе на свої місця!

Це чудо! Я побачив її тією ж суворою дамою, вона прийшла до мене. Проте в її очах я не побачив того звичайного холоду, а лише співчуття і сум. Але це почуття не принизило мене, воно додало мені впевненості в тому, що вона не була байдужою до мене. Вона почасти кохала мене. Так, я вмираю, але вмираю щасливим. Моя душа чиста...

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар