Собор як символ духовної краси людини

Все частіше люди починають задумуватися над тим, для чого живуть, що головне в їхньому житті: матеріальне чи духовне? Та, здається, і досі не можуть вирішити цих питань, бо у багатьох випадках перетягує матеріальне, незважаючи на чисті духовні пориви. Проте прийшов час вирішити раз і назавжди, що нам ближче, бо ми стільки лихого наробили самі собі своїми не досить добрими вчинками, що стає моторошно. Тому виникає питання: чи маємо ми в душі свій «собор», який нічим не можна зруйнувати, ніякою підлістю чи злістю? Чи добре ми розуміємо, про що попереджав Олесь Гончар у своєму романі «Собор»?

Стоїть серед Зачіплянки собор, колись велична споруда, а зараз нікому не потрібний дерев’яний мотлох. Багато подій роману пов’язано з цим собором. Краса його, «німа музика його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих ярусів, його співучих ліній» викликає почуття святості у людини, гідності й гордості за своє минуле. Його побудували запорожці після руйнування Січі як пам’ятник демократичним вольностям і героїчним традиціям козаччини. Пройшли віки, а він, дерев’яний красень, стоїть без догляду, в запустінні, захаращений складами і брудом, без дзвонів і духовної святості, тільки при місяці, коли не видно сучасного безладдя і бездушного ставлення до людської пам’яті, вражає він всіх архітектурною величчю. Ставлення простого народу та інтелігенції, особливо письменників, до собору дратує ідейного керівника райкому Володьку Лободу. З обуренням говорить він про них: «... стояли б і вік на нього молились...» Коли ж у зв’язку з підготовкою до 300-річчя возз’єднання України з Росією прийшла вказівка відремонтувати собор, він придумав — взяти його в риштовання, зробити своєрідну декорацію, за що керівники сказали: «Ти — геній». Кілька разів вона обгнивала, кілька поколінь лелек клацали на соборі, а реставрації не було. Цьому висуванцю та батькопродавцю не потрібен був собор, який нічого не викликав у душі цієї людини. Та й чи була у нього душа?..

Була душа у звичайного хлопця, який дуже вболівав за собор, бо знав і любив історію, бо намагався зберегти недоторканими духовні надбання свого народу. Він читав праці професора Яворницького, слухав розповіді старожилів. Дід Ягор, виявляється, був джурою у самого батька Махна, який створив степову республіку «без влад, без насильства диктаторів». Коли ж під час грабування ними собору з’явився відомий вчений і владним голосом зупинив їх, заборонивши навіть курити в храмі, сталася розмова словоблуда-анархіста і патріота-дослідника, який збирає для нащадків музей козацької слави, оберігає собор святий, який вибудували козаки на прощання з Січчю, дух свій у небо послали, щоб він сяяв у віках. І Махно не покарав Яворницького, не захотів соромити його славетний музей. У подібну ситуацію потрапив і Микола Баглай, який кинувся захищати собор і дістав ножову рану. Він вірив у людей, які мали «храми» у душі, тобто правдиву душу. Він був і сам такий.

Стоїть собор, велична споруда, стоїть, височить над століттями. Він пам’ятає «травми часу», зберігаючи «відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких», серед темної ночі окутаний мороком «зірок, дістає шоломами своїх бань крутолобих». Так, дзвони собору зняли, святині зганьбили, але він стоїть серед заводського селища, освітлений загравами Наддніпров’я, стоїть «чистий, як тоді, у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів». Не таких, як отой «верхолаз» п’яний, який відкрив врата собору своїм ключем.

Кому ми дали ключ від свого храму? Чи зможемо ми самі відректися від скверни, змести її зі своїх душ і нарешті дихнути вільно? Дуже хотілось би, щоб ми не були схожі на таких людей, як Володька Лобода, які не мають «собору» у душі, яким байдуже не тільки до історичних пам’яток, а й до природи. Недарма навіть батько зрікся свого сина, бачачи, що він не вартий називатися людиною: «Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина».

Мовчить собор, але ми не повинні мовчати, бо руйнується наша історія, наша духовність. Ми руйнуємо свої душі, забуваючи про нечисленні «собори», забуваючи про честь і совість. Але маю надію, що прийде час, і зміниться наше життя, щезнуть ненависть та безгосподарність, щезне безладдя та злість. Тоді ми зможемо збудувати нові собори і відбудувати старі, зберігаючи «собори» власних душ...

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар