Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного «Євшан-зілля»

Історична пам'ять народу в поемі Миколи Вороного "Євшан-зілля"

Ім'я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем. Творчість М. Вороного не вписувалась прокрустове ложе літератури того часу. Його хотіли бачити прямим і однозначним, рівним і однотипним. Але він був різнобарвним, багатотемним, непостійним, неповторним, то сумним, то життєрадісним. Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський і світовий рівень.
Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична. Про це, насамперед, свідчить поема "Євшан-зілля", яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови - ось основний ідейний зміст поеми. Її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля. Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово-історичного колориту.
У Києві живе в неволі син половецького хана. У полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі. Він поступово став забувати рідний край, звик до чужого краю, чужих звичаїв. Але тяжко доживати віку половецькому хану самотньому. І посилає він на Руську землю гудця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. "А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля", - сказав хан. Гудець знайшов хлопця. Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі. І тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля.
Рідний степ - широкий, вільний
Раптом став перед очима, з ним
І батенько нещасний!!!
Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття - любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака.
Краше в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
У славі й шані пробувати! -
злітають з його уст слова, і він, "оминаючи сторожу", крадькома простує "в рідний степ, у край всемилий", бо найдорожче для людини - її рідна земля і воля.
Горе тій людині, яка відцуралася свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми:
Україно, мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись "співали-віщували заповіти благородні". Ось чому тепер "манівцями блукаємо без дороги". І поет справедливо ставить запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту, -
Що на певний шлях направить, -
Шлях у край свій повороту!

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Вы можете пропустить чтение записи и оставить комментарий. Размещение ссылок запрещено.

Залишити коментар