Світ поезії Анни Ахматової

Я была, как и ты, свободной,

Но я слишком хотела жить.

А. Ахматова

При нагадуванні імені Анни Ахматової у мене виникає образ царственої дами, хазяйки муз. Ця жінка прожила велике, драматичне й у той же час щасливе життя. Поети «срібного віку» у своїх віршах нерідко признавалися в любові до цієї королеви російської поезії. У бурях століття Анна Ахматова втратила майже усе, що Бог дає людині на землі для любові і забороняє будь-кому віднімати це в неї. Чоловіка її, Миколу Гумильова, розстріляли за безпідставним обвинуваченням у контрреволюційній змові, сина репресували, сама поетеса піддавалася гонінням і нападкам не тільки з боку «літударників», але і державних охоронців партійної ідеології. І все-таки у вогні подій она не загубила свою царственну поставу, а поезія її завжди була сповнена благородства, любові і віри в торжество добра над злом.

У її творах є багато особистого, суто жіночого, того, що Ахматова пережила своєю душею, чим вона і дорога читачеві.

Ахматову хвилювали і доля духовно збіднілого народу, і тривоги російської інтелігенції після захоплення влади в країні більшовиками. Вона передала психологічний стан інтелігентів у тих нелюдських умовах:

В кругу кровавом день и ночь

Болит жестокая истома...

Никто нам не хотел помочь

За то, что мы остались дома.

Чудовим пам’ятником тієї скорботної пори є її знаменитий «Реквієм». У цій поемі Ахматова показала страждання жертв сталінських репресій:

Там тюремный тополь качается

И ни звука — а сколько там

Неповинных жизней кончается...

Але, безперечно, основною і головною темою віршів Анни Ахматової, я вважаю, є тема любові. Її вірші про любов відзначені справжнім драматизмом, і це ставить їх в один ряд із світовою класикою. Лірична героїня Ахматової готова на жертву заради кохання:

Милый мой!

И я тоже. Умру с тобой...

Її коханий був неординарною особистістю, до того ж — відомим поетом. Їхні взаємовідносини дали поштовх поетичному натхненню цих чудових творців. У своїх мемуарах Віра Миколаївна Невєдомська згадує: «Ахматова — на противагу Гумильову — завжди була замкнутою й усюди чужою. У Слєпньові, у сім’ї чоловіка їй було задушливо, тоскно і непривітно...». Далі Невєдомська згадує, що Ахматова моментально перемінювалася, коли розмова заходила про поезію. Вона жила поезією. Про любов вона писала то з приголомшливою ніжністю:

И томное сердце слышит

Тайную весть о дальнем...

То знову драматично, із тяжким передчуттям:

А наутро встанешь с новою загадкой,

Но уже не ясной и не сладкой.

И омоешь пыточной кровью то,

что люди назвали любовью...

Останню строфу Невєдомська наводить у своїх мемуарах по пам’яті. Це показник того, що вірші Ахматової мають властивість глибоко і надовго западати в душу. Та й як не запасти, коли біль розлуки крає прямо по-живому:

Не придумать разлуку бездонней,

Лучше б сразу тогда — наповал...

И, наверно, нас разлученней

В этом мире никто не бывал.

Життя і любов Анни Ахматової сплітаються в одну нитку. Ці поняття для Ахматової нероздільні.

Тема Батьківщини також не обійдена нею. Вона з великою художньою майстерністю малює простори російської землі, такої багатостраждальної, сильної духом людей, що живуть на ній.

Нещодавно по радіо звучав живий голос Анни Ахматової, я немов почула душу нашої Батьківщини — стільки любові, внутрішньої сили і світла ніс у собі її голос.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар