Тема Батьківщини і громадянської мужності в поезії А. А. Ахматової

Важким, довгим і дуже складним був шлях Анни Ахматової. Він не міг бути легким для великої трагічної поетеси, яка народилася на рубежі, на зламі епох, двох століть, жила в період найтяжчих суспільних потрясінь: революцій, світових війн, репресій. Ахматова пишалася тим, що застала краєчок сторіччя, у котрому жив Пушкін, її поезія виникла в лоні яскраво талановитого «срібного віку», тому не дивно, що рання лірика Ахматової — майже винятково лірика про любов. Але поступово в її віршах з’являється відчуття кінця епохи. «Тут усе мертве і німе, начебто світу прийшов кінець», — напише вона в «Першому поверненні» після провідин Царського Села. Все частіше у віршах звучить передчуття катастрофи, що несе «не календарний — справжній Двадцятий вік». Для Ахматової він почався восени 1914 року.

Тема Батьківщини усе більш владно звучить у поезії в роки першої світової війни. Поетеса, розуміючи, що війна — найбільше зло, тому що вона вбиває, пише вірші-плач:

Можжевельника запах сладкий

От горящих лесов летит.

Над рябинами стонут солдатки,

Вдовий плач по деревне звенит.

Вітчизна корчиться від болю, і Ахматова благає долю, «чтобы туча над темной Россией стала облаком в славе лучей». Але хмари згущалися, і не славу, а страждання, біль і муку приніс Росії 1917 рік. І все це розділить із своєю країною Ахматова, вирішивши залишитися назавжди саме тут. Напевно, були хвилини сумніву:

Мне голос был. Он звал утешно,

Он говорил: «Иди сюда,

Оставь свой край, глухой и грешный,

Оставь Россию навсегда...»

Але любов до Батьківщини була сильнішою, відчуття нероздільності своєї долі з долею народу виявиться тією силою, яка допоможе прийняти важливе для неї рішення:

Но равнодушно и спокойно

Руками я замкнула слух,

Чтоб этой речью недостойной

Не осквернился скорбный дух.

Пройшовши п’ять років скорботного шляху з закривавленою, розореною громадянською війною Росією, переживши особисту трагедію (у 1921 році був розстріляний чоловік — поет Микола Гумільов), Ахматова впевнено скаже:

Не с теми я, кто бросил землю

На растерзание врагам.

І поступово «я» перетворюється на «ми»:

Мы ни єдиного удара

Не отклонили от себя.

Це «ми», яке виросло з відчуття спорідненості з країною, із гіркою її долею, особливо часто буде звучати в роки Великої Вітчизняної війни.

Ахматова, володіючи пророчим даром, передчувала наближення нової війни, яка стане трагедією для багатьох народів, і цю «двадцять четверту драму Шекспіра», що пише страшний час, «уже мы не в силах читать!» Не в силах тому, що позаду тридцяті роки: зламана доля свого народу, мільйони безвинних жертв, дзвін тюремних засувів, відступництво від загальнолюдських норм, особисте горе (арешт сина). Ахматова сама дивувалася, чому вірш не замовчав, адже «перед этим горем гнутся горы, не течет великая река».

До початку нових випробувань, що чекали народ у роки війни, вона прийшла з вистражданим досвідом громадянської поезії.

Війна застала Ахматову в Ленінграді, місті, яке стало її духовною батьківщиною. Знову трагедія народу збігається з особистою трагедією (арешт сина в другий раз). І знову звучить «ми» у воєнній ліриці:

Мы знаєм, что ныне лежит на весах

И что совершается ныне.

Час мужества пробил на наших часах

И мужество нас не покинет.

Війна розширює Батьківщину до просторів Азії, де поетеса знаходиться в евакуації. Ахматова не описує війну — вона її не бачила, але вважає себе зобов’язаною оплакати великі жертви свого народу:

А вы, мои друзья последнего призыва!

Чтоб вас оплакивать, мне жизнь сохранена.

В усіх воєнних віршах звучить мужня скорбота, безмежне почуття співчуття, безмірна любов до свого багатостраждального народу. І перемога у віршах Ахматової — це образ Перемоги-вдови. Весь біль своєї Батьківщини поетеса увібрала в себе, і тільки будучи громадянином і патріотом, можна сказати:

Как в первый раз я на нее,

На Родину, глядела.

Я знала, это все моє —

Душа моя и тело.

Це погляд із висоти літака, але це погляд Поета, якого піднесла на цю висоту любов до Вітчизни і народу. Ахматова завжди була «там, где мой народ, к несчастью, был». І ми повинні бути вічно вдячні великій поетесі, що вона, на щастя, була, є і буде зі своїм народом.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар