Тема самотньої людини у творчості М. Ю. Лєрмонтова

Я думал: «Жалкий человек.

Чего он хочет!., небо ясно,

Под небом места много всем,

Но беспрестанно и напрасно

Один враждует он — зачем?»

М. Лєрмонтов. Валерик

Лірика Лєрмонтова ніколи не перестане захоплювати і хвилювати читачів. Останнім часом ми все частіше звертаємося до забутої нами духовної спадщини, відкриваючи в ній нові грані, що змушують нас цілком інакше подивитися на світ, на ті або інші явища життя. Тема самотньої людини спонукає думати про суть особистості генія, його творчості, що об'єднує нас із цією людиною. Рання смерть матері, розлука з батьком, якого йому забороняли бачити, — такі перші гіркі враження дитинства поета. Необхідно було мати великий запас душевних сил, мати багатство внутрішнього життя, щоб не скоритися обставинам: вийти переможцем із протиборства з ними.

Лєрмонтов хоче розповісти людям про свій біль, але усе, про що він знає, не задовольняє його. Чим старшим він стає, тим складнішим бачиться йому світ. Все те, що відбувається з ним, він зв'язує із долею цілого покоління.

Майже в кожного поета є вірші, що стають його творчим кредо. Для розуміння сутності поетичного обдаровання Лєрмонтова величезне значення має знаменита «Дума».

Він відчуває необхідність винести свої таємні переживання на простір широких узагальнень. Ліричний герой «Думи» самотній, але його хвилює і доля покоління. Відомо, що багато віршів поета мали чимало чорнових «нотаток». Поет ніби декілька разів підступає до теми, розглядаючи її з різних боків, перед тим, як охопити її у всьому обсязі.

У вірші «Гляжу на будущность с боязнью...» він ніби прозріває. Тепер поет переглядає свої переконання. Спробуємо проаналізувати. Перші рядки — це ще розповідь про особисте.

Гляжу на будущность с боязнью,

Гляжу на прошлое с тоской

И, как преступник перед казнью,

Ищу кругом души родной...

Тепер дивіться, як розгортається рядок «Гляжу на будущность с боязнью» у трагічну думу всього покоління:

Печально я гляжу на наше поколенье:

Его грядущее — иль пусто, иль темно...

Читаємо далі:

Земле я отдал дань земную.

Любви, надежд, добра и зла...

І відразу виникають у пам'яті «алмазної міцності рядки:

К добру и злу постыдно равнодушны,

В начале поприща мы вянем без борьбы...

Якою гіркотою наповнені ці рядки! Адже не про фізичну малодушність говорить Лєрмонтов. Не співчуття, а зневагу викликають ці духовні раби. Читаємо далі:

Я в мире не оставлю брата,

И тьмой и холодом обьята

Душа усталая моя.

Але ось і ніж хірурга відкидається убік, усе до болю стає ясно: хвороба невиліковна; і глухий стогін суму й обурення виривається з грудей Лєрмонтова:

Толпой угрюмою и скоро позабытой

Над миром мы пройдем без шума и следа...

Поет — один із цієї юрби, але він не хоче злитися нею. Трагічний голос покоління звучить в унісон з самотнім голосом поета.

Таким чином, тема самотності обумовлена не особистою долею Лєрмонтова. Вона відбиває стан російської суспільної думки періоду реакції. Тому-то в ліриці Лєрмонтова і зайняв значне місце самотній бунтар, протестант, що ворогує з «небом і землею», що бореться за свободу людської особистості, що передчуває власну передчасну загибель.

Почуттям самотності наповнені вірші про природу . Самотньо ростуть сосна і пальма.

На севере диком стоит одиноко

На голой вершине сосна...

...Одна и грустна на утесе горючем

Прекрасная пальма растет.

Вот старый утес.

... Одиноко

Он стоит, задумался глубоко,

И тихонько плачет он в пустине.

У ліричному, глибоко схвильованому монолозі " Выхожу один я на дорогу...», написаному Лермонтовим незадовго до смерті, поет ставить болючі питання і відповідає на них:

Что же мне так больно и так трудно?

Жду ль чего? жалею ли о чем?

Уж не жду от жизни ничего я,

И не жаль мне прошлого ничуть;

Я ищу свободы и покоя!

Я б хотел забыться и заснуть!

Трагічний голос покоління звучить і у вірші «И скучно и грустно...». Перед нами постає людина з юрби похмурої», що живе в роки важкого лихоліття. Страшна духовна роз'єднаність з іншими людьми —прямий наслідок тих умов, у які вона потрапила з вини часу. Поет повний сумної безвихідності, по ньому ми можемо судити, наскільки далеко зайшла хвороба суспільства. Уявлення про життя як «про рівний шлях без цілі» породжує відчуття марності бажань — что пользы напрасно и вечно желать?..» Рядок: «И ненавидим мы, и любим мы случайно» логічно приводить до гіркого висновку: «На время — не стоит труда, а вечно любить невозможно».

Вірш «И скучно и грустно...», названий В. Г. Бєлінським «похоронною піснею всього життя», можна поставити поруч із романом «Герой нашого часу».

Печорін нудиться життям, нехтує його і самого себе й у той же час поспішає за життям, жадібно ловить його враження. У вірші «И скучно и грустно...» і в романі «Герой нашого часу» поет, говорячи про дружбу, про вищі духовні прагнення, про сенс життя, про пристрасті, намагається досліджувати причини незадоволеності своїм призначенням у житті.

Особливістю лермонтовського генія є напруженість і зосередженість думки на собі, на своєму «я», жагуча сила особистого почуття. Ми не знайдемо в Лєрмонтова тієї прямої відкритості всьому задушевному, що так зачаровує у поезії Пушкіна.

Тема гіркої самотності, невдоволення собою, безвихідь, розчарування виразно звучить у ліриці Лєрмонтова, неперевершеної по красоті виконання.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар