Тематика п’єси «Хазяїн»

Серед найкращих п'єс, що поєднують матеріал, взятий з українського життя, патріотизм, здорові народні ідеали та літературно-драматичну майстерність, глибину висновків, уміння бачити загальноісторичний сенс подій, що відбуваються в Україні, п'єса І. Карпенка-Карого «Хазяїн» посідає не останнє місце.

Персонажі п'єси — сім'я, помічники, знайомі, що оточують головного героя Терентія Пузиря. Драматург групує події і будує сюжет так, що на наших очах обертається «хазяйське колесо», об'єднуючи всіх навколо з однією метою — накопичення. Рушійною силою є сам хазяїн, який вибився у мільйонери, віддавши для цього все — душу, тіло, зв'язки з рідними, родинні та товариські почуття. Це один із своєрідних характерів, які з'являються в українському селі тоді, коли традиції порушено, народні ідеали втрачено, а чесноти, якими пишалися предки, поступилися місцем грошам.

Заради грошей дозволено все. Закони людські та юридичні відступають назад, бо людина бере у супутники один закон: «Аби бариш, то все можна!» Почавши з добування грошей, бо все нібито свідчить про те, що саме в них щастя, герой непомітно підкоряє життя своє та своєї родини саме процесу примноження капіталу. Він не може твердо та розумно оцінити свої дії. Раніше були у літературі герої, які не соромилися нічого, аби добути грошей, та за цим було щось інше: гроші були потрібні, щоб одружитися, посісти пристойне місце у суспільстві, досягти менш шляхетних цілей. А Карпенко-Карий бачить, що з'явилися інші герої, для яких гроші — не засіб, а самоціль. І сам Пузир, і родина живуть у злиднях, багатій-мільйонер ходить у кожусі, що вже тхне, як купа гною, його одежина — латка на латці. Він не може й помислити, і гроші можна віддати за те, що не принесе баришу.

Манія хазяїна охоплює і його найближчих помічників — Феногена та Ліхтаренка. Вони дрібніші Пузиря, але головну науку засвоїли: хапай все, що можеш.

Кінець п'єси трагікомічний. Смерть знаходить Пузиря, коли він героїчно ганяється за гусьми. При падінні Пузир відбиває нирки. Дбайливий Феноген уболіваючи за хазяїна, каже фразу, яка є справжнім некрологом життю, присвяченому одній меті: «Беріть ті носилки, що гній виносять з конюшні...» А головне те, що хазяїн тільки схвалив би таку розпорядливість.

Помираючи, Пузир лишається вірним собі. Його турбують хворі вівці. Драматург укладає в уста героя слова, що несподівано знижують ефект комічності підносять фінал п'єси до трагізму. Турботливий селянин, що піклується про худобу, бо її шкода, а не тільки тому, що вона дає прибуток — таким бачимо Терентія Пузиря. І, як у Гоголя, «невидимі сльози» над загубленою душею і життям охоплюють читача.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар