«Тіні забутих предків» — повість про красу і силу кохання

Природа — то країна, де з'являється на світ кохання, де народжуються мелодії серця. У повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» ліси дихають любов'ю, а відлуння розносить її світом. Лебедину пісню кохання створив письменник, написавши цю повість, кохання ненадуманого, природного, чистого, щирого і прекрасного...

Серед розкішної природи виростали головні герої повісті — Іванко та Марічка, діти ворогуючих родів, яким судилося покохати один одного. їхнє кохання було народжене природою. Вони кохались, мов квіти, «все було так просто, природно, відколи світ світом...». їм «тихо дзвонила хвоя смерек, тихо шептали ліси холодні сни літньої ночі». Напевне, з льодовою водою, у якій бавилися ще дітьми, до них прийшла вірність і чесність.
Пензлем митця подарував М. Коцюбинський своїм героям кохання, ніжними нотами заполонив їхні душі, дав голос їхнім серцям. Марічка та Іванко, живучи простим, земним життям, виражали себе в мелодіях і піснях. Пісні судилося стати найяскравішим і найсвітлішим спалахом у житті Івана: піснями було заквітчане кохання його і Марічки. Парубок заворожив її своїми піснями, що їх грав на флоярі, а грав він ту музику, що чув — музику гір, дерев, лісових сил. Марічка і сама знала безліч пісень, складала нові, у яких виливала сповнене коханням серце. Іванові здавалось, що дівчина засіяла своїми співанками гори, що ними бринять ліси і сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце. Любов лунала в лагідних дівочих піснях, в імені Іван. У пісні висловлювали вони свої щирі почуття кохання, ніжного і пристрасного, як сама природа. Іван та Марічка були однією духовною істотою, тому не могли жити один без одного. Він — музика, вона — пісня.

Маючи надзвичайно чутливу душу, Марічка передчувала щось недобре, навіть співанка, яку вона склала перед тим, як Іван ішов на полонину, була сповнена суму:

Ізгадай мні, мій миленький,
Два рази на днину,
А я тебе із гадаю
Сім раз на годину.
Слова цієї коломийки, як і образ Марічки після того, як її «взяла вода», часто вривалися у зранену душу Івана і кликали-манили його туди, де вони були разом, де цвіло їхнє кохання. І хоч було багато клопоту по господарству, він забував про все, «кидав роботу і десь пропадав».
Природа звела Івана й Марічку докупи, викохала їхню любов і розлучила. Коли померла Марічка, помер і Іван, його тіло залишила душа, бо вона була з'єднана незримими струнами з душею Марічки.

Та кохання не вмерло. Воно жило в піснях, що бриніли навколо. І якщо перша смерть розлучила закоханих, принесла Іванові горе і біль, то друга — подарувала вічне щастя і кохання, з'єднавши навіки те, що не могло бути нарізно. На мою думку, сумна розповідь про головного героя закінчується оптимістично, стверджуючи тріумф життя над смертю. Таким фіналом Михайло Коцюбинський підкреслив, що дві закохані души повинні завжди бути разом.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар