«Тіні забутих предків» — повість про життя чарівних Карпат

(1)

Максим Богданович писав: «Цей дикий, співучий край багато хто пробував описувати, але ніхто не зробив цього з такою досконалістю, як ... М. Коцюбинський».
Так було сказано про повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», у якій письменник з усією майстерністю пейзажиста відтворив чарівну красу Карпат, особливість світовідчуття та світосприйняття жителів цього краю, їхній побут, традиції, міфічні уявлення та співучу мову. Справді, багато хто з письменників, фольклористів, етнографів намагався описувати дивовижний гуцульський край. Згадаймо хоча б Юрія Федьковича та Ольгу Кобилянську, які оспівували у своїх творах красу гуцульської природи і гуцульської душі. Однак Михайло Коцюбинський зробив це ж по-своєму і, якщо я маю право судити, з більшим захопленням, а отже, з більшою майстерністю.

«Тіні забутих предків» написано під враженням від краси Карпат, під впливом картин життя гуцулів, що їх спостерігав письменник, перебуваючи в селі Кри-ворівні на Гуцульщині в 1911 році. Письменник був просто зачарований величною красою Карпат, самобутніми звичаями та віруваннями гуцулів.
У повісті Гуцульщина вимальовується перед читачем такою, якою сприймали і бачили її самі гуцули, котрі вірили в те, що природа олюднена, жива, Діюча, заселена добрими і злими, сумними і веселими духами. Гуцули — справжні діти природи — тонко її відчувають. Для них природа — жива істота, що живе своїм життям, що може радіти і сумувати, допомагати і завдавати клопоту. Сили природи, її настрої розкриваються через світосприйняття головних героїв повісті — Івана і Марічки, молодих представників двох ворожих між собою родів Палійчуків та Гутенюків. Кохання Івана та Марічки розквітло серед розкішної природи Карпат, але, на жаль, було короткочасним і закінчилося трагічно.

Відомо, що до написання повісті М. Коцюбинський ретельно вивчав життя і побут гуцулів, ї^ні традиції, вірування тощо. Завдяки цьому твір дуже досконало відбиває найрізноманітніші сторони життя гірських жителів. Закоханість письменника в красу Карпат, картини якої він талановито змалював у творі, не спричинила сліпого замилування екзотичною етнографією Гуцульщини. Письменник не ідеалізує життя в Карпатах, навпаки, читач відчуває, які нелегкі, навіть суворі умови життя в цьому краї: трагічні випадки з лісорубами, тяжка праця вівчарів та скотарів, важке щоденне господарювання в постійній боротьбі з природними стихіями. Головним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство, тому вони особливо ставилися до худоби, яка їх годувала: охороняли від злих духів, ворожили на неї. Гуцули суворо дотримувалися звичаїв своїх предків. Вони вірили, що поруч з ними живуть надприродні сили і що, залежно від того злі вони чи добрі,- їх слід піддобрювати, аби вони не шкодили господарству. Коцюбинський у своєму творі показує обряди, звичаї, пов'язані із чаклунством, із готуванням до Святвечора, із ворожінням, із похованням померлого. Дуже вражає змалювання Святвечора, коли Іван, «наче переповнений чимось таємничим і священним, ...все робив поважно, неначе службу Божу служив».
Повість «Тіні забутих предків» стала вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури. У ній письменник майстерно передав поезію буття природи і людей, життя гуцулів у казковому краї серед квітучих полонин, їхню працю та звичаї, створив лебедину пісню чистого, природного, щирого кохання.

(2)

Михайло Михайлович Коцюбинський у своїй повісті «Тіні забутих предків» створив незабутню, нереальну, чарівну атмосферу Карпатських гір.
Гори для людей завжди були чимось таємничим. Стародавні люди дійсно вірили, що саме в горах живуть померлі душі, демонічні міфологічні істоти. Загальновідомо, що міфологія — то джерело мистецтва. Міфологічні легенди, вірування й демонологія наших пращурів завжди привертали увагу численних письменників, і Михайло Михайлович не виняток. Автор майстерно вплітає в канву свого художнього твору казкові міфічні образи.
Образ Карпатських гір використовується в літературі досить часто, до того ж про них існує велика кількість легенд та переказів. Культурна спадщина Карпат є особливою, незвичайною. Мешканці цих місць, живучи серед такої мальовничої, майже казкової природи, стають частиною її і відносяться до неї, як до дійсно живої істоти, якій притаманні такі людські риси,, як здатність відчувати біль, радість, сум, здатність народжуватись і помирати. Саме тому в щ.о-му краї з покоління в Покоління передається величезна кількість абсолютно особливих легенд, переказів, дитячих казок.
Дуже поширеною була давня легенда про існування трьох сестер, що пряли нитку людського життя, а коли приходила смерть людини — перерізували її: «Про тіло забули. Тільки три баби лишилися при нім та скорботно дивилися скляними очима, як по жовтім застиглім обличчі лазила муха».

Гуцульщина завжди була «країною в країні» і мала не лише особливу мову, культурну спадщину, а й особливі, притаманні лише цьому краю морально-етичні норми. У цьому краї зберігаються традиції попередніх поколінь: минуле, колишнє, пережите предками, має над гуцулами величезну владу.
Письменник увів чимало персонажів із гуцульської демонології у свою оповідь. Це і легенда про Бога й арідника (залишки гуцульської міфології), образ Світового Древа, що зіставляється з Іваном, а також образи вогню, землі, що змальовуються живими істотами і живуть поряд з людьми. Образ води є ключовим у повісті. Вона зображується, як межа між «тим» і «цим» світом, шлях у царство мертвих, місце мешкання душ померлих і'нечистої сили. Саме біля ріки відбувається знайомство Івана з Марічкою, у воді закінчує головна героїня своє земне життя. У повісті вода з'являється в усіх можливих фізичних властивостях — снігу, льоду, граду, дощу: «З первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без берегів. Та й Бог ходив водою».
Молоко у творі символізує жіночу основу — це видно в епізоді «народження» сиру: «... з-під молока підіймається кругле сирове тіло, що якимось чудом родилось. Воно росте, обертає плекаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг його виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуд...»

Усі використанні письменником міфологічні елементи існують і зараз у залишках гуцульської міфології.
Показовими є імена головних героїв — Іван і Маріч-ка — вони вказують на приналежність їх до соціальних низів народу, які, на думку автора, найкраще зберігають міфічну свідомість, вони є подихом минулого і синонімом вічної коловерті життя.
Специфічна гуцульська культура одразу знайшла відгук у серці Михайла Михайловича. Це враження знайшло вихід, врешті-решт, у своєрідному художньому вивченні цього краю, наповненого таким казковим, особливим таємничим колоритом.

(3)

Гуцули — оригінальніший народ, з
багатою фантазією, зі своєрідною
психікою. Глибокий язичник-гуцул
все своє життя, до смерті, проводить
у боротьбі зі злими духами, що
населяють ліси, гори і води.
М. Коцюбинський
Повість М. Коцюбинського «Тійі забутих предків » — прекрасна правдива розповідь про світле чудове життя на Гуцульщині, життя, що перебуває в гармонії з природою та навколишнім світом. На перший погляд твір може здатися простою казкою, адже він насичений фантастичними образами, легендами та повір'ями. Але всі ці образи насправді автор використав лише для того, щоб якомога яскравіше відобразити спосіб мислення гуцулів та реальні життєві основи цього самобутнього народу. М. Коцюбинський майстерно відтворив своєрідне міфологічне світовідчуття, показав життя людей в атмосфері казки, міфу, повір'їв та забобонів. Він казав: «Коли б я хоч трохи переніс на папір колорит Гуцульщини і запах Карпат, то й з того був би задоволений», і, як на мій погляд, йому цілком вдалося досягти своєї мети. Адже Гуцульщина постає на сторінках повісті ніби жива — ми мовби на власні очі бачимо гори, полонини, потоки, ліси, гуцулів з їхнім багатим духовним світом. Цей край автор змалював саме таким, яким його сприймали й бачили місцеві жителі.
Отже, у повісті Коцюбинського, як і в казках, легендах, переказах, оживають ліс, Черемош, незвичайні герої. Оживає казка. Казка добра і зла. Казка любові і ненависті. І цій казці немає ні початку, ні кінця. Тут гори, полонини, стрімкі потоки, ліси і люди, гуцули зі Своїми звичаями, віруваннями, повір'ями, зі своїми народними символами. Усі сторінки «Тіней забутих предків» дихають народною творчістю, і вже з перших зустрічей з героями ми потрапляємо в атмосферу прадавніх вірувань у добрі і злі силц. Життя гуцулів настільки оповите казковістю, просякнуте вірою в таємні сили, що навіть малеча знає, що на світі є Бог і чорт, що є речі і явища, яким треба поклонятися, і є такі, що їх треба боятися. Уявлення про чисту й нечисту сили, про добро і зло не зникають і в дорослому віці, просто вони набирають інших форм, іншого втілення. Гуцули навіть не завжди можуть пояснити певні свої вчинки, дії чи явища природи, але вони переконані, що це мусить бути саме так.
Свідченням-такого ставлення стають численні картини, у яких відображено звичаї та вірування українців Карпатського регіону. Взяти хоча б стародавній обряд розпалювання вогню, під час якого не дозволялося відволікатися, бо тоді добрі сили відвернуться, а злий дух візьме верх. Свято дотримуються вівчарі неписаного закону, що «живий вогонь — ватра на полонині», яка не повинна згаснути ціле літо. Бо саме вогонь — оборонець од всього лихого. Дивно, але радість від народження дитини тут може заступати смуток, адже неспокій дитини мати пояснює підміною. «Мабуть, баба при пологах не обкурила десь хати, не засвітила свічки і їй підклали бісеня», — розмірковує молодиця. Не залишає поза увагою автор й інші численні обряди горян.
За давнім звичаєм трембіта збирає їх і на похорон, і на весілля. Музика постійно звучить у творі, ллються народні пісні Карпат, коломийки тощо. Любов до прекрасного також є уродженою рисою в характері гуцулів. Ми бачимо чудово розшитий національний одяг, що вказує на високі естетичний смак жителів гір. І, взагалі, повість насичена барвистими фарбами, які створюють яскравий місцевий колорит.
Проте фольклорна стихія — то не тільки мірило повісті, її основа, а й допомога авторові в творенні образів. Подаючи, зокрема, зимові світа Різдва й Маланки, письменник не малює картин колядування та щедрування, а розкриває внутрішнє ставлення гуцулів до цих свят, розуміння й переживання селянином цих днів господарського року. Розповідаючи про те, як готувалися до свята Різдва в родині Палійчуків, Коцюбинський пояснює: «На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимось таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу божу служив». М. Коцюбинський переконливо розкриває внутрішній світ, психологічний стан героя в момент, коли він, звільняючись від усього буденного, дріб'язкового, зосереджується на тому, як, згідно з віруванням гуцулів, сам бог схвально оцінить працьовитість селянина. Адже головним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство, тому вони так дбайливо ставилися до худоби, яка їх годувала: охороняли від злого духа, ворожили на неї. Ось що відчував і переживав Іван Палійчук в новорічну ніч: «На Маланки до маржини [худоби] у загородку приходив сам бог... Прокинувшись уночі, Іван наслухав і здавалося чув, як лагідний голос питає маржину: «Ци ти, худобко, наїжена, напоєна добре? Ци сокотить тебе ґазда?» Радісно блеяли вівці, веселим риком обзивались корови — ґазда доглядає їх добре, сумлінно, поїть, годує і навіть нині вичесав шерсть. Тепер пан-біг напевне обдарує його новим приплодом. І бог давав приплід. Овечки мирно котились, чинили ягнички, корови щасливо упло-жались». Письменник досягає яскравого естетичного ефекту завдяки тому, що уявне він змальовує як дійсне, реальне, але не просто відображає міфологічний характер мислення гуцулів, а відтворює їхні переконання, що чесний трудівник заслуговує на глибоку повагу, а його праця як головний зміст життя обов'язково дає позитивні результати, перемагає зло.

Зміст твору вказує також і на те, що перебування людини в органічному зв'язку з природою творчо розвиває її. Наприклад, народження першої мелодії в музично обдарованого Івана трапляється Тоді, коли він, тонко відчуваючи красу й настрій навколишньої природи, якогось дня відчув, що перебуває в особливому стані: «І ось раптом в сій дзвінкій тиші почув він тиху музику, яка так довго і невловимо вилась круг його вуха, що навіть справляла муку! Застиглий і нерухомий, натягнув шию і з радісним напруженням ловив дивну мелодію пісні. Так люди не грали, він принаймні ніколи не чув. Але хто грав? Навкруги була пустка, самотній ліс і не видко було живої душі. Іван озирнувся назад, на скелі — і скаменів. На камені верхи сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру...» Іван пережив творче збудження, натхнення, якого він сам ще не розумів. Мелодія творилася в ньому, а виливалася, крім звуків, у такі образи, які були йому відомі з народних легенд, вірувань. Тому творча піднесення закінчилося страхом, який обірвав натхнення...

Отже, «Тіні забутих предків» — поетична і глибоко психологічна, лірична й філософська повість, зі сторінок якої як прекрасна поезія постає перед нами кохання Івана й Марічки, хоча історія цього почуття починається також з давнього звичаю — кровної родинної помсти, ворожнечі родів. Але такі обставини не змогли перешкодити народженню почуття, чистого, як небо після літнього дощу, палючого, як промені весняного сонця. Та не судилося молодятам щастя: у бурхливому потоці загинула Марічка, а через кілька років, не звідавши щастя з Палагною, з туги за першим коханням помирає Іван. Малюючи чисте кохання, Коцюбинський відшукує його джерела в таїнстві природи, дітьми якої є Іван та Марічка. Тому й любов у них така віддана.

Великий митець назвав свою повість своєрідно — «Тіні забутих предків». Але хто, чи що є тими тінями? Можливо, міфічні істоти, про які йде розповідь у повісті. Можна погодитись, бо це ж так близько до світосприйняття гуцулів і так далеко від людей інших українських земель, для яких звичаї і вірування стали «тінями минулого». Отже, твір «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського — один із небагатьох у художній літературі шедеврів, де не в описовій формі, а з глибоким проникненням у психологічну сутність персонажів зображені погляди, вірування та звичаї українців у Карпатах.

Повість стверджує перемогу світлих сил над темними, і ця проблема продовжує жити й сьогодні. Вона хвилює нас, адже з поступом людства вперед не поменшало зла. Навпаки, інколи здається, що воно всесильне. І тоді хочеться поринути в той казковий світ письменника, перейнятися оптимізмом його персонажів, їхнім умінням пристосовуватись до життя, бачити його красу, попри всі життєві негаразди жити. Саме використання Михайлом Коцюбинським фольклорних джерел наповнило «Тіні забутих предків» тією силою, що дає наснагу до життя; правдою і тим чаром, які допомагають зрозуміти, що смуток скороминущий. Так, силою, правдою, чаром, які незмінно ховає у своїй глибині скарбниця народної душі!

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар