«Україно — ти моя молитва»

Василь Симоненко постав перед нами сурмачем молодого покоління, що дітьми-пастушками вийшло з воєнних заграв. Зболений ранніми болями, одержимий жагою любові до рідної України, він виповів свою любов до неї в палких рядках:

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

Чуття отчої землі особливе, бо любов до Вітчизни — вимоглива, відповідальна. Поет-патріот був скрізь і в усьому чесний, безкомпромісний. Про це свідчить уся його поетична спадщина.

Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Слова «Батьківщина», «Україна» поет вимовляв з благоговійною любов’ю. Він любив Україну сердечно й ніжно. Але чутливе поетове серце не могло байдуже спостерігати будь-яке приниження навіть імені Батьківщини-матері. Ось чому деякі його строфи вулканно клекотіли словом схвильованим, сповненим болю й жагучої любові:

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

Задушевна розмова сина з матір’ю — така тема поезії «Україні».

Рідна земля виступає у вірші не абстрактно-поетичним поняттям, ні, вона жива, найдорожча мати, їй адресує поет усю стурбованість, відданість і ласку.

«Україно! Ти для мене диво!» — з гордістю проголошує поет. Ніхто не має права йому заважати в тій по-людському задушевній бесіді: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». У цих словах немає ніякого зла чи ненависті до інших народів, мова йде лише про всемогутнє бажання поспілкуватися, щоб ніхто не втручався в розмову, щоб була вона щирішою й задушевнішою.

Доля України — найважливіша для митця. Він гостро відчуває кревний зв’язок із нею, готовий на самопожертву заради її щастя. Україна й рідна мати були для В. Симоненка поняттями неподільними:

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати...

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Життя поставить нові вимоги, нові клопоти обсядуть людину, але за нами «завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата». Ніколи й ніде не забуваймо: що б нас у житті не спіткало, може, доведеться і впасти на чужому полі, «прийдуть з України верби і тополі...».

Василь Симоненко писав так, як не писав жоден поет до нього. Його слова можна відлити в бронзі, карбувати на граніті...

Любов поета до України не була абстрактною, вона могла вибухнути й словом обурення, бути грізною пересторогою всім нікчемам, бездушним, безсердечним людям. Поет звертається до рідної землі:

Хто тебе любов’ю обікраде,

Хто твої турботи обмине,

Хай того земне тяжіння зрадить

Із прокляттям безвість проковтне!

Це страшний, але справедливий вирок.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар