Український поетичний авангард кінця ХХ ст.

Зародився авангард у роки Першої світової війни, набувши бурхливого розвитку в різних видах мистецтва, і відтоді активно заявляє про себе.

Авангардизм у літературі — це явище, що виникає періодично як реакція на певні процеси в суспільстві та самій літературі. це течія модернізму, його складова частина. У західноєвропейській літературі авангард після 20-х років активізувався в 60-ті рр.; у 80–90-ті рр. — у російській і українській літературах. Авангар­дизм виявився в певні періоди творчості Б. Брехта, П. Неруди,

Д. Бурлюка, В. Маяковського, Й. Бехера, М. Семенка, Гео шку-рупія, В. Поліщука. У 20-ті рр. в Харкові існувала літературно-мистецька група «Авангард», очолювана В. Поліщуком.

Передумовою зародження літературного авангарду є кризові періоди розвитку мистецтва, що застоюється, костеніє, тобто певний напрям або стиль вичерпують свої художньо-виражальні засоби й заважають розвитку літературного процесу в цілому, тому виникає нагальна потреба зруйнування попередніх естетичних систем, розчищення місця для зародження нових художніх явищ.

Поетичний авангард ставить перед собою завдання — різке відмежування від старих, віджилих традицій і докорінне онов­лення поетики на всіх рівнях: проблемно-тематичному, мовно­стильовому, жанровому, формальному. На цьому наголошують майже всі дослідники авангардизму (А. Погрібний, Л. Таран, В. Пахаренко, В. Моренець, Н. Білоцерківець та ін.). Наприклад, В. Моренець у статті «Сучасна українська лірика: модель жанру» пише: «Програмний постулат авангарду — це агресивність щодо традиції, поза якою він насправді позбувається всякого смислу». Суголосну думку в статті «Нарис української поетики» висловлює й В. Пахаренко: «це мистецтво протесту і руйнування». Отже, авангардизму в літературі належить санаційна (очищувальна) роль.

В українській поезії ХХ ст. можна вирізнити три хвилі роз­витку поетичного авангарду. Перша хвиля — це так званий істо­ричний авангардизм 1910–1930 рр., представниками якого були Валерій Поліщук, Михайло Семенко, ранній Микола Бажан. Він був покликаний до життя гострою необхідністю очистити україн­ську поезію від застарілих тенденцій — консервативності, хуто­рянства, народницьких ідей, що в першій третині ХХ ст. галь­мували художні пошуки митців. Проте на початку 1930-х рр. усі естетичні здобутки поетів-авангардистів були нівельовані під тис­ком репресій і засилля соціалістичного реалізму як «єдино пра­вильного творчого методу».

Друга хвиля — творчість поетів діаспори повоєнної доби (Юрія Тарнавського, Емми Андієвської) та деяких шістдесятників (Івана Драча, Миколи Вінграновського), що також містить певні вияви авангарду.

Третя хвиля — це так звана «нова хвиля», постмодернізм — відродження авангардизму в кінці 1980-х — на початку 1990-х рр. Представники цього стильового напряму: угрупування «Бу-ба-бу» (Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Олександр Іранець), «Про­пала грамота» (Юрко Позаяк, Семен Либонь, Віктор Недоступ), «ЛуГоСад» (Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садовський); «Нова

Деґенерація» (Іван Андрусяк, Іван ципердюк, Тетяна Майдано-вич, Павло Вольвач, Олесь Ульяненко, Євген Пашковський).

Представник авангардного мистецтва початку ХХ століття, єдиний, хто виступив і поетом, і теоретиком українського футу­ризму, Михайль Семенко був трагічною і надзвичайно яскравою постаттю української літератури, невиправдано забутим у часи монополії «соціалістичного реалізму».

Михайль Семенко (Михайло Васильович) народився 31 грудня 1892 року в с. Кобинці Миргородського району на Полтавщині. Його мати — Марія Проскуріна — була письменницею й прище­пила любов до літератури ще в дитинстві.

Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченні — в Курському реальному училищі. 1911 року всту­пає до Петербурзького психоневрологічного інституту. Закін­чивши дворічні загальноосвітні курси відомого педагога А. С. Чер-няєва, він стає студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета.

Поетичним дебютом М. Семенка стала збірка «Prelude» (1913). До неї ввійшли традиційні романсові вірші елегійного типу, мило­звучні, сентиментальні, властиві молодим поетам-початківцям. За спостереженням Д. Загула, М. Семенко «співав таким же соло­вейком, як і інші». Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій у російській літературі, нових творчих напрямів — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, від­кидає як безперспективний модерністський напрям і поступово схиляється до авангарду. Його кумирами на той час були росій­ські поети-футуристи.

1914 року М. Семенко опиняється в Києві. Однак із почат­ком Першої світової війни Михайла мобілізовано до царської армії (за іншими даними Семенко хоче виїхати до Америки, але в 1914 році затримується у Владивостоці).

З 1916 до 1917 р. служить телеграфістом у Владивостоці. Там же вступає до підпільної групи РСДРП (б). Повернувшись до Києва наприкінці 1917 р., саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним із ватаж­ків відродження й розвитку національної літератури.

Його поезії (друковані ще в «Українській хаті») і збірка «Prelude» імпонували українським «модерністам». Але поет, вва­жаючи свою першу збірку лише пробою пера, рішуче пориває з молодомузівцями й хатянами.

Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започат­ковано ще в його маніфестах-передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914). Семенко безповоротно відходить від традицій хаток, вважаючи що оновлення національної лірики пов’язане саме з авангардом. Його пошуковий футуризм вимагає повного заперечення попереднього художнього досвіду, деканоні-зації будь-якого авторитету в літературі. І це не декларація, це активна дія. Дуже драматично сприймаються його не зовсім етичні випади проти культу Т. шевченка в українській літературі, проти хуторянського, провінційного мистецтва, загалом проти всього, що базується на традиційному національному ґрунті.

М. Семенка приваблює «краса пошуку», «динамічний лет». Переймаючись долею національного мистецтва і України, він у той же час пише твори дуже далекі, або й узагалі відчужені від національних традицій, за що його часто критикують пред­ставники майже всіх літературних течій. З формального боку, творчість М. Семенка схиляється в бік формально-графічного вираження, охарактеризованого нині як поезомалярство. І хоча за обсягом період кверо-футуризму не надто об’ємний, але саме з ним пов’язаний великий скандал: «Легше трьом верблюдам з теличкою в 1/8 вушка голки зараз пролізти, ніж футуристові крізь українську літературу до своїх продертись», — іронізував з цього приводу згодом Семенко.

Проте футуризм не єдиний напрям творчих зацікавлень поета. Ще в 1915 р. він пише цикл «Крапки і плями», започатковуючи ним «другий період» своєї творчості, позначений відчутним впли­вом імпресіонізму (цикли «Осіння рана», «П’єро кохає»). це дає поштовх до спроб модернізації традиції лірики.

Вищезгадані цикли написані у формі солдатського щоденника. У поезіях переважає інтелектуальне бачення навколишнього світу, а також тонкий психологічний аналіз, орієнтований у чуттєву сферу людських переживань. З-поміж кращих зразків інтимної та медитативної лірики цього періоду — «Кондуктор», «Ніч», «Заплети косу міцніш!». Значний психологізм певною мірою став наслідком студіювання у відомого психолога Бехтєрєва. Творчий доробок цього періоду дуже плідний — збірки «П’єро здається» (1918), «П’єро кохає» (1918), «Дев’ять поем» (1918), «Дві поезофільми» (1919). Варто зазначити, що нахил до імпре­сіоністичних та символістських мотивів, продиктованих темою кохання, Семенко маскує за П’єро — ліричним героєм, близьким до внутрішніх душевних почувань самого поета. Перший том пов­ного зібрання М. Семенка має назву «Арії трьох П’єро». Третій

«П’єро» — збірка «П’єро мертвопетлює» (1919) — повернення до поетики футуризму, гнівної, епатажної та ексцентричної.

Михайль Семенко бере активну участь у суспільному житті літературної України: організовує футуристичний рух у мисте­цтві, видає «Універсальний журнал» (Київ, 1918, виходить лише 2 номери), журнал «Фламінго», у виданні якого бере участь художник А. Петрицький (1919), «Альманах трьох» (Київ, 1920, за підписами М. Семенка, О. Слісаренка, М. Любченка), одне число «Катафалка искусства» та багато ін. Кожне з цих видань гуртувало довкола себе здібну творчу молодь. Саме в них дебю­тували пізніше такі відомі письменники, як М. Бажан, Ю. Янов-ський, Р. Лісовський та багато інших. Представлені в періодич­них виданнях та в збірках поезії були досить різнобарвними за жанрово-стильовою тематикою, але тема стихії міста була домі­нуючою темою Семенка-футуриста.

Своєрідність урбаністичної тематики Семенка, яка вирізняє його з-поміж усіх інших футуристів, полягає у введенні до тек­сту твору науково-технічної термінології, розмовно-побутової лек­сики, синтаксичних ускладнень, а також у майстерному переході від узагальненого до конкретних образів-елементів міста («Ліх­тар», «Тротуар», «Вулиця»). В. Коряк з цього приводу зауважив, що М. Семенко всією творчістю «Споруджує в українській поезії культ урбанізму». Паралельно з творчістю М. Семенко й далі розробляє теорію футуризму. Організовує групи «Ударна група поетів-футуристів» (1921), «Аспанфут» (Асоціація панфутурис-тів, 1921), редагує цілу низку футуристичних одноденок. Заради літератури він навіть жертвує відповідальною партійною посадою, для чого взагалі виходить із партії.

1922 р. він проголошує панфутуристичну теорію, за якою кла­сичне «академічне» мистецтво, досягнувши вершини розвитку, починає агонізувати. А тому, каже Семенко, не треба чекати, поки воно відімре, треба деструктурувати його, аби з уламків сконструювати нове — метамистецтво (надмистецтво).

1924 р. виходить ще одна збірка — «Кобзар», у якій були зібрані твори поета 1910–1922 рр. У протиставленні шевченко-вому «Кобзареві» — намагання показати суть різниці між літера­турами ХІХ і ХХ ст. Нові книги М. Семенка мають назви «Степ» (1927), «Маруся Богуславка» (1927), «Малий Кобзар і нові вірші» (1928) — поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову презентуючи свої супре-, футуро - і кубо-поезії, хоча поруч із ними знаходимо й традиційні віршові форми («Оксанія», «Туга», «Атлантида» тощо).

Кінець двадцятих років. Комуністична машина все більше й більше тисне на творчу свободу поета, примушуючи викону­вати замовлення на соціальну тематику. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник «З радянського щоденника»), що по суті є схе­матичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: «Писать про активність я мушу, забувши про люд­ську душу».

У цей час футуризм як літературний напрям зникає. Він вичерпав себе як система ідейно-естетичних настанов, а цікаві елементи його поетики були відкинуті задекларованими проле­тарською літературою естетичними принципами, як шкідливі та антирадянські. Примушений ідеолого-політичною системою «зректися» футуризму, М. Семенко поступово відходить від літе­ратурного процесу. Аби якось засвідчити свою належність до пое­тів, він ще пише принизливий вірш «Починаю рядовим», який був сприйнятий критикою як свідоцтво остаточного краху футу­ризму, що й засвідчив сам лідер цього напряму.

Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального зна­чення, що імпонувало його гострослів’ю й дотепності. 1930 року виходить збірник памфлетів та віршів М. Семенка «Європа і ми», в якій іронія автора межує з сарказмом.

Збірка публіцистичних віршів «Міжнародні діла» (1933) за ідейно-тематичним наповненням уже нічим не відрізняється від літератури колег: «як усі, М. Семенко прославляє СРСР та викри­ває націоналістичний світ». Єдиний твір, що заслуговує на більш пильну увагу, — поема «Німеччина» (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі порушує проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу відзначив Ю. Смолич: «Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письмен­ник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого жит­тєвого досвіду».

23 квітня 1037 року в Києві відбувся творчий вечір М. Семенка. А через три дні його заарештували. У зв’язку з тим, що поет меш­кав у Харкові, а до Києва часто навідувався, було навіть підготов­лено два ордери на його арешт. Семенка звинуватили в «актив­ній контрреволюційній діяльності», і надломлений морально й фізично письменник, як свідчать протоколи допитів від 4, 7, 8 травня 1937 року, «зізнається» в усіх пред’явлених обвинува­ченнях: спроба скинути Радянську владу в Україні за допомогою німецьких фашистів та ін. Зізнання він написав під диктовку

Уповноваженого Кімова на ім’я Начальника НКВД УРСР Леплевського 4 вересня 1937 року.

23 жовтня 1937 року було винесено вирок — розстріл. Того самого дня вирок було виконано.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар