Уславлення краси рідної мови у творах В. Сосюри (2)

Як сонця безсмертного коло,
що креслить у небі путі,
любіть свою мову й ніколи
її не забудьте в житті...
Вона, як зоря пурпурова,
що сяє з небесних висот.
І там, де звучить рідна мова,
живе український народ.
В. Сосюра
Щирість, задушевність, яскрава, емоційно насна-Ж6НЗ образність — основні риси поетичної спадщини Володимира Сосюри, якого справедливо називають одним із найтонших ліриків української літератури XX століття. Він був покликаний життям для поезії, вона була йому довгі роки єдиним заняттям, працею і відпочинком, його хлібом насущним. Кращі свої твори поет присвятив темі уславлення рідної мови та її краси. Читаючи ці вірші, ніколи не залишаєшся байдужим.

«Мова — це душа народу, народ без мови — не народ», — справедливо стверджував поет. Безперечно, це так: мова — відображення всього змісту нашого життя.
У кожного народу своя мова. Це великий скарб, який треба шанувати, берегти і плекати. Мова забезпечує кожному народові його неповторність, його історичну спадкоємність, зберігає його культурні надбання. Поки живе мова — доти живе і народ.
Але як же так сталося, що нас, такий давній народ, змусили зректися своєї мови? Це болюче питання. Воно завжди хвилювало кращих синів і дочок України — Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку... Не обминуло це питання й видатного українського поета Володимира Сосюру.
Страшного переслідування зазнало наше слово в сталінську й брежнєвську епохи. Любити Україну і її мову було тоді смертельним гріхом. Нові репресії, звинувачення в «націоналізмі» не припинялися, і насамперед це торкнулося мужнього поета Володимира Сосюру. Нині із забуття повертаються його полум'яні твори «Юнакові», «Добрата», крамольні «Мазепа», «Розстріляне відродження», де автор порушує національні проблеми, особливо Мовні.
Образ України для поета — це краса її природи і її солов'їна мова, така мелодійна, така милозвучна та співуча. Автор не випадково використовує епітет «солов'їна». Саме він розкриває красу рідного слова, синівську любов до рідної мови. Автор прагнув осмислити, збагнути суть такого поняття, як любов до рідної мови, і йому вдалося передати ці найпотаємніші почуття, які живуть у серцях багатьох людей, але про які не кожен може розказати.
У наступних рядках Сосюра поглиблює поетичний образ України, її мови, додаючи до нього нові штрихи:
...Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в машині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...

Перелічувальна інтонація створює ритм, в якому відчувається схвильованість поета. Загалом, слід зазначити, що автор умовно «вибудовує» кілька лексичних рядів, щоб передати красу, «вічно живу і нову» рідної України, її мови. Це і слова на означення природної краси («сонце», «вітер», «трави», «води», а ще «зірки», «верби», «квіти», «птахи», «стежки», «діброви», «хвилі Дніпра», «хмари пурпурові», «небо голубе»), Це і духовний потенціал — «мова солов'їна», пісня, дума. Це і люди — працьовиті, невтомні.

Володимир Сосюра обережно використовує зображально-виражальні засоби, ніби побоюється збитися на фальшиву пишномовність, порожній пафос. Його поодинокі епітети влучні й точні, вони викликають цілу симфонію асоціацій: «вишнева Україна», «мова солов'їна».
Серед усіх творів, у яких поет уславлює рідну мову, мою увагу привернув вірш «Юнакові», через те, мабуть, що він адресований нам, молодим:
Прийми слова мої жагучі,
як заповіт, юначе мій.
Що ж заповідає нам поет? Що радить? Перш за все, Володимир Сосюра засуджує національний нігілізм у ставленні до рідної мови, який проявлявся в декого з молодих:

Листку подібний над землею,
що вітер з дерева зрива,
хто мову матері своєї,
як син невдячний, забува.
Автор звертається до молодих з проханням: «не ростіть безбатченками, пустоцвітами, відступниками від материнської мови», адже «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».
У посланні «До брата» також відчутна біль поета за долю рідної мови:
Невже народ мій мову гудить?
Не вірю я! це не народ!
Окремі люди. їм не знати
Сяйливих творчості висот.
І хай таких людей багато,
Але нас більше! Ми — народ!

Володимир Сосюра цей вірш написав багато років тому, але він і сьогодні звучить свіжо й актуально!
Отже, рідна мова шукає стежку до нас, вона всюдисуща. Вона — в минулому і майбутньому, у .нашому мисленні, душі, енергії, у наших мріях. Хіба ж може вмерти наша рідна мова, наша багатюща культура? Ні. Але мові потрібен вогонь любові, духовна міць, широке її застосування в усіх сферах життя. Людина може
мати тільки одну рідну мову, але людина здатна і повинна знати багато мов, бо «скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина». Любов до рідної мови не заперечує любові та пошани до інших мов і народів, з любові до рідного краю, до рідної мови виникає любов і повага до всього людства.
Мені хочеться, щоб продовжувала відроджуватися наша чудова, найкрасивіша в усьому світі мова — така різнобарвна, як кольори веселки, і така співуча, як солов'їна пісня.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар