Відображення побуту старої інтелігенції після перевороту 1917 року (за комедією «Мина Мазайло»)

Після перевороту 1917 року змінилося життя людей. Хтось швидко освоївся в новому для усіх світі, а хтось ніяк не міг звикнути до непростих змін. Важко було тим людям. їх наче викинули з життя, залишивши тільки спогади і мрії. Вони, здається, не вірять у те, що переворот принесе щастя людям, що нові зміни якось покращать їхнє життя. Навіть гучне слово «українізація» в їхньому розумінні не поверне Україні минулої слави та волі.

Приїздить до родини Мазайлів старий дядько Тарас із Києва. Він усе життя мріяв про вільну Україну, хотів бачити її щасливою, адже вона є ненькою героїчних козаків. Він пишається тим, що його предки знаходилися поряд з козаками, допомагали їм у походах, отже, були наче й самі козаками. Навіть звалися раніше вони Мазайлами-Квачами, бо мазали колеса на возах у козаків. Дядько Тарас мріє повернути ті славні часи, тому і заносить до своєї записної книжки відомості про усі події, пов’язані з козаччиною. Зачитує тьоті Моті нотатки про раду в Чигирині, про перший український словник, виданий ще в 1596 році, чого в росіян ще не було. Йому дуже хочеться, щоб повернулася в Україну слава козацька, щоб нащадки не забували про своїх героїчних предків, знали історію і навчали її своїх друзів. Саме його гени, мабуть, передалися Мокію, який намагається будь-що вивчити українську мову, навіть «уже збожеволів од своєї укрмови». Хлопець перебирає у пам’яті усі відомі йому слова, хоче навчитися новим, тому повсякчас ходить зі словником, не розлучаючись з ним навіть вночі. Він «українізує» навіть свою дівчину Улю, бачачи в ній справжню українку. Як і дід, він пишається своїм прізвищем, мріє додати до Мазайла ще і Квач, щоб відчути зв’язок поколінь. Але Мокій зовсім інакше сприймає процес українізації, ніж дядько. Йому здається, що усе, що робиться, є правильним, що треба вводити українську мову у всіх установах, розмовляти тільки нею. Та більше, здається, нічого.

Дядько Тарас іншої думки. Йому дуже подобається, що нарешті поміняли російську назву міста Харкова на українську: «Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере...» Цей дивакуватий дядько мріє, щоб головнокомандувача України називали головним отаманом, а солдатів — козаками. Здається, він трохи схибився на своєму козакуванні, не розуміючи, що назад вороття немає. Тому і розпитує товариша Мокія Тертику, чи предок того не був курінним отаманом на початку XVII століття. Усе він порівнює з роками козакування, намагаючись провести аналогію. Йому це не дуже добре вдається, бо весь час він попадає в якісь комічні ситуації. На мій погляд, зовсім недоречним є оте його занесення нотаток про історію України до записної книжки. Для цього є підручники, є спеціальні книжки. І зовсім необов’язково весь час звертатися до них, цитуючи звідти цілі викладки. Це, напевно, дратує не тільки тьотю Мотю з Курська, а й збентежує комсомольців, товаришів Мокія.

Дядько Тарас хоч і радіє, що процес українізації пішов, але не так, як він думав: «їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців. А тоді знищити разом, щоб і духу не було...» Мабуть, у нього на це є причини... Дядько Тарас не підтримує бажання Мини змінити своє прізвище на російське, бо марить козаччиною. Тому, дізнавшись, що зміна усе ж таки відбулась, хоче написати спростування в газеті і змінити прізвище на Залоймаза, або згодом на Мазайловського, яке нагадує йому гетьмана Виговського. Його витівки не завжди доречні, а «схиблення» на козацтві просто смішне. Він, хоч і живе теперішнім життям, проте наче душею та думками залишився у минулому звідки не хоче повертатися, незважаючи на усі спроби близьких людей.

Дядько Тарас — кумедна людина, яка, проте, цінує минуле, хоче, щоб не забували героїчні подвиги козаків. Дуже смішно читати про його намагання зробити увесь світ українським, навіть більше — козацьким. Йому треба, на мій погляд, пильніше й уважніше придивитися до сучасного йому життя, зрозуміти його потреби, щоб не відчувати себе у ньому зайвим, як він, я гадаю, почуває себе зараз серед рідних людей, навіть серед добрих друзів Мокія, які, здається, не розділяють його «схибленості» на козаччині.

П’єса недаремно мала величезний успіх на сценах України. Гострота проблеми, якої торкнувся автор, справжній комізм, а також своєрідний «філологічний конфлікт» зробили комедію «Мина Мазайло» одним із шедеврів вітчизняної драматургії XX століття.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар