Відображення туги за рідним краєм героїні твору «Бояриня» II варіант

На сторінках драми «Бояриня» автор порівнює суспільно-політичну атмосферу України й Московщини XVII століття, підкреслює очевидні розбіжності.

Російсько-польська війна 1654—1667 pp. закінчилася Андрусівським перемир'ям, за яким Лівобережна Україна з Києвом увійшла до складу Російської імперії, а Правобережна була віддана під владу Польщі. На такий поділ України ніхто з українців дозволу не питав. Відтоді Україну гнобили два сусіди. Московське царство було державою виразно азіатського («Скрізь палі, канчуки... хлопів продають... Чим не татари?»). Московщина де силою, де підступністю все більше обмежувала Україну.

Головна героїня твору — молода українка Оксана, що страждає на чужині. Вона пішла за покликом серця і вийшла заміж за боярина-українця Степана, згодом опинилася в Москві.

Представники козацької старшини з гетьманом П. Дорошенком зрозуміли, що Росія порушила Переяславську угоду, і хотіли розірвати її. Але багато було українців, що не пішли на порушення клятви, свято ставились до неї і її порушення вважали великим гріхом.

От і Степан не зміг, бо його нерішучість і недалекоглядність зробили з нього прислужника Московії. Через це брат Оксани, Іван, називає Степана зрадником, що продався за «соболі московські». Ховаючись за святістю клятви і обманюючи себе самого і Оксану, Степан мовчки гнув спину, терпів приниження, вважаючи це жертвоприношенням і єдиною можливістю прислужитися Вітчизні.

Оксана думала, що коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та, побачивши на власні очі численні обмеження навіть на родинно-побутовому рівні, зрозуміла, що Степан і його мати згинаються, як «холопи» під тягарем чужих звичаїв. Оксана розумом і серцем відчула неволю. Вона була освіченою жінкою, вільною, зростала і виховувалась в людській чесності та гідності. Московок вона називає «плохими», тобто покірними, слухняними, нездатними захистити свою гідність. Вони, московки, навіть не відчували в цьому потреби. Їй не подобається те, що вона повинна цілуватись із запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить становище її чоловіка серед них. Оксана із розпачем вигукує:

Степане, та куди ж се ми попались?

Та се ж якась неволя бусурманська?

Згодом Степан забороняє Оксані приймати послання з України, забороняє спілкуватись з братом Іваном. Вона з болем каже чоловіку: «Я гину, в'яну, ти так не можу!» Оксана пропонує втекти з Москви, але натикається на його відмову. Ностальгія, неможливість побороти зло підкошують здоров'я жінки, відбирають останні сили. Її думки ображає те, що в Україні вже «утихомирилося», вона відповідає:

Як ти кажеш?

Утихомирилось? Зломилась воля,

Україна лягла Москві під ноги,

Се мир по-твоєму — ота руїна?

Отак і я утихомирюсь хутко в труні.

Занедужала Оксана, і ось останній її діалог зі Степам:

От здається, руки чисті,

проте все мариться, що їх покрила

не кров, а так... немов якась іржа...

як на старих шаблях буває, знаєш?

Згадує, що колись вони з братом ще дітьми знайшли стару батьківську шаблю, але не могли її, іржаву,витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла: так і ми з тобою, — каже Степанові, — зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... Обоє ржаві». І в самий драматичний момент — в передсмертну годину дружини душа Степана «ніби відживає», і звучить гірка сповідь:

Нас доля так уже скарала тяжко,

що, певне, й Бог простить усі гріхи.

Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар