Величний образ української жінки Олесі у творі «Україна в огні»

Війна забрала життя мільйонів людей, а ті, хто залишився живий, відчули на собі весь страшний тягар її жорстокої вдачі. Особливо важко було жінкам, які не тільки доглядали поранених у військових шпиталях, не тільки партизанили нарівні з чоловіками, а були змушені працювати поряд з фашистською нечистю, були рабинями на німецьких біржах та у німецьких родинах. Олександрові Довженку, людині-патріоту, мабуть, було дуже легко зрозуміти думки і почуття простої української дівчини, душу якої було сплюндровано фашистами, тому, мабуть, він і зробив образ дівчини Олесі центральним у своєму творі.

Мене вражає ця дівчина своєю незвичайністю. Автор пише, що вона насправді була незвичайною у всьому. Ніхто не міг зрівнятися з нею у чистій вроді, ніхто у селі не міг так співати, як вона. «Олесею пишалася вся округа». Ця дівчина вміла так вишивати, що її вишиванки демонструвалися у багатьох європейських музеях. Мати намагалася навчити Олесю тому, що вміла сама, навіть більше: тому, що тільки відчувала душею. І дівчина схоплювала все, мовби завжди це знала. «Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом». Мабуть, далекі предки подарували їй свої чисті душі, свою рідкісну любов до родини, до людей. Олесю не всі розуміли, декотрим вона здавалась занадто цнотливою, неприступною. Та лише тим, хто не міг зрозуміти її чистої душі, її великих прагнень і щирих сподівань.

Коли війна владно заполонила собою не тільки розум, а й увесь навколишній світ, коли німці от-от повинні були з’явитися у рідному селі, Олеся вирішила віддатися одному з наших бійців, щоб німці не збезчестили її. Ця ніч стала вирішальною для усього її подальшого життя. Дівчина щиро покохала хлопця, відкрила йому свою душу. І Василь Кравчина оцінив цей дарунок. Він також віддав своє серце Олесі, покохав її за щирість, за гарячу любов до Вітчизни.

І ось німці у селі. Дівчина кам’яніє від цієї звістки. Вона не в змозі думати про те, що тепер її рідний край буде знаходитися під владою пихатих і самовпевнених фашистів. Та ще й відразу до родини Запорожців приходить смерть — застрелено Саву, брата Олесі. А тут ще одна страшна звістка: батька обирають старостою. Люди благали Лавріна, щоб саме він був за старосту, бо знали його вдачу, вірили, що ця людина не здатна на підлість чи зраду. Такою Лаврін виховав і свою дочку. Старий Запорожець був зв’язаний з партизанами, вів подвійну гру, намагаючись допомогти своїм односельцям. Він склав список молоді, яку потрібно було відправити до Німеччини. Олесі у цьому списку не було, але до нього була вписана її найкраща подруга Христя. Щоб не бути запідозреним у допомозі партизанам, старий Запорожець вписав до списку і свою дочку. Лаврін хотів послати звістку партизанам, щоб ті відбили українську молодь від фашистів, але не встиг, його самого було схоплено і кинуто до концтабору. Почалися поневіряння Олесі та Христі.

Дівчата кілька разів намагалися втекти з вагону, але всі їхні спроби були марними. Христя впала у відчай. Олеся ж мала той сталевий стрижень, який нікому не зламати. Вона умовляє подругу: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ...»

Олеся вірить, що вони здолають усі перешкоди, щоб дістатися нарешті рідної землі, бо не може себе уявити рабинею, не може і не хоче бути далеко від України. Тому вона впевнено каже: «Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!» Так, вона знову тікала з полону, їй довелося стояти на німецьких ринках, де до неї ставилися як до рабині, але вона ніколи не скорялася. В її душі завжди жила нескорена воля, незламна любов до рідної землі. І до того хлопця, що подарував їй своє кохання. Довго дівчина блукала, шукаючи можливості повернутися на рідну землю. І знайшла.

Якось Василь Кравчина зі своїм загоном йшов через одне село. Біля криниці стояла Олеся і давала бійцям напитися. Вона була прекрасна; вона була сива. Страшні випробування наклали на неї свій відбиток. Тільки душа у неї залишилася чистою, як та криниця, біля якої вона стояла.

Я пишаюся, що на українській землі жили такі жінки, які зуміли пронести через усі випробування свою чисту душу, які не злякалися незгод, яким до лиця навіть сивина. Вони навічно залишилися у наших серцях як нагадування про страшні роки війни, як приклад безмежної відданості своїй країні, як святе поєднання чистоти і вірності у коханні.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар