Викриття злочинного суспільства в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»

Багато великих письменників у своїх творах створювали образ Петербурга, розкриваючи все нові і нові його грані. Достоєвський у своєму романі зображує столицю в пору стрімкого розвитку російського капіталізму. Петербург у романі не просто фон, на якому відбувається дія. Це теж своєрідна «дійова особа» — місто, яке давить, душить, навіває кошмарні видіння, вселяє божевільні ідеї, і тому історія моральної боротьби Раскольникова розгортається в романі на широкому фоні повсякденного життя міста. Перед нами проходять образи чиновника Мармеладова, що спився, його дружини Катерини Іванівни, що умирає від сухоти, матері і сестри Родіона Раскольникова, які встигли ще в провінції, де вони жили раніше, познайомитися з важкою долею людини з непривілегійованих верств населення, пережити утиски поміщиків і багатіїв. Достоєвський зображує різноманітні відтінки психологічних переживань бідняка, якому нічим заплатити за квартиру своєму хазяїну, і його взаємовідносин із лихварем.

Муки дітей, що виростають у брудному кутку поруч із п’яним батьком і вмираючою матір’ю, серед постійних лайок і сварок, мовчазну трагедію молодої і чистої дівчини, змушеної через безвихідне становище сім’ї піти на вулицю, щоб перебороти себе і приректи на постійні, болісні приниження.

Достоєвський подає нам цілу галерею «ділових» людей, що наживаються на народному горі. Образ Олени Іванівни, старої лихварки, постійно з’являється перед Раскольниковим. У романі стара виникає з темряви: «і тільки виднілися її очиці, що блискали з темноти. Олена Іванівна — це малюсінька суха бабка років шістдесяти, із гострими і лютими очицями, з маленьким гострим носом і простоволоса. Біляве волосся, що мало зріділо, було масно змазане олією. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було накручено якесь фланелеве дрантя, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася вся пошарпана і пожовтіла хутряна кацавейка».

Ця стара б’є і тримає в рабстві свою сестру — простодушну велетку Лизавету. Лихварка скупа і безжалісна: вона дає за речі, принесені їй у заставу, усього четверту частину їхньої дійсної ціни і дере непомірні відсотки. А все накопичене багатство за заповітом повинне перейти в монастир і «на вічний спомин» безсоромної душі старої.

Наступний представник галереї — Лужин. Лужина автор зображує обмеженим, розважливим і тверезим ділком. Раскольников, ще до своєї першої зустрічі з ним, розгадав користолюбну, черству і безсердечну натуру Лужина і глибоко зненавидів його. І, проте, зштовхуючись із Лужиним, Раскольников із відразою переконувався, що, як це йому не огидно, між ним і Лужиним є і багато спільного. Лужин — не просто себелюбний, розважливий ділок. Свій образ дій він намагається виправдати за допомогою принципів політичної економії і буржуазної моралі. Вислухавши міркування Лужина, Раскольников несподівано усвідомлює, що ці принципи є більш низинним варіантом його власних поглядів, вульгарним опошленням його «ідей». «А доведіть до наслідків, які ви недавно проповідували, і вийде, що людей можна «різати», — заявляє він Лужину, установлюється спільність між ними обома.

Достоєвський тим самим змушує героя відчути близькість між його «наполеонівською» теорією й економічною теорією Лужина. На відміну від Лужина, образ Свидригайлова відразливий і трагічний. У романі авантюрист-поміщик Свидригайлов втілює моральний розклад російського дворянства. Коли Свидригайлова посадили за борги, його виручила Марфа Петрівна, на якій він незабаром женився. Багатство, що прийшло до нього зненацька, влада над кріпосними душами — усе це розбещило його: Свидригайлов не тільки спустошений внутрішньо, але і сам трагічно усвідомлює свою спустошеність і глибоко страждає від неї.

Відраза до себе, трагічне відчуття душевної хвороби, що починається, уживаються в ньому з цинізмом, із садистськими схильностями. Боротьба між жагою життя і голосом сумління, що викликає в нього відразу до самого себе, призводить його до самогубства. На перший погляд, між поміщиком Свидригайловим, котрого «обминула» селянська реформа, і бідняком Раскольниковим, сестру якого переслідує Свидригайлов, настільки ж мало спільного, як між Раскольниковим і ненависним йому ділком Лужиним. І, проте, розумний Свидригайлов при першому ж побаченні з Раскольниковим заявляє йому, що вони «одного поля ягоди». Заперечення моральних норм, ствердження ідеї «сильної» особистості, які проголошуються Раскольниковим, призводять не тільки до виправдання «ідейного» злочину його, але і до виправдання розпусти і моральної спустошеності Свидригайлова, які викликають у нього самого тугу і внутрішню огиду. Якщо «економічна» мораль Лужина спроможна призвести до теорії Раскольникова про «право» на злочин, то та ж теорія в іншій видозміні може призвести до «свидригайловщини», до втрати різниці між добром і злом, до цілковитого морального розкладу особистості — така реальна логіка речей, яку розкриває нам Достоєвський.

Болісний для самого Раскольникова крах його ідеї, те моральне катування, яке він переживає після вбивства, виражають, за думкою автора «Злочину і покарання», торжество суспільного, народного начала, властивого натурі Раскольникова, над тими егоїстичними мріями і духовними помилками, що роз’єднують людину з народом, ведуть її до морального падіння і загибелі. Цей глибокий філософський зміст «Злочину і покарання» робить роман настільки ж значним і для сучасного читача — учасника складної і напруженої боротьби за соціальні і моральні ідеали нашого часу.

Достоєвський писав наприкінці свого життя, що його заповітною мрією як людини і письменника завжди залишалося прагнення допомогти людям пригнобленим і знедоленим у Росії і в усьому світі, знайти гідне людини існування, завоювати шлях у «царство думки і світла». В усій реалістичній прозі XIX століття немає іншого твору, який би з такою правдивістю зображував картини страждань широких мас, викликаних злиднями, соціальною нерівністю і гнобленням, як «Злочин і покарання».

Разом із своїм головним героєм Достоєвський гнівно відхиляє, як образливі для людини, погляди, багатьох мислителів своєї епохи, котрі думали, що страждання і злидні неминучі у всякому суспільстві, що вони складають споконвічну долю людства. Великий російський письменник пристрасно захищає ідею моральної гідності людини, котра не бажає бути «вошею», не хоче терпіти і безмовно підкорятися, але усією своєю сутністю повстає проти суспільної несправедливості, не хоче миритися з нею.

Схожі записи з категорії Достоєвський Федір

Тема падіння і духовного відродження людини у творах Достоєвського
Барвопис у «портреті» міста в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Значення символічних снів Гриньова в «Капітанській дочці» О. С. Пушкіна і Раскольникова в «Злочині і покаранні» Ф. М. Достоєвського
«Бідні люди» у романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
Ідея Раскольникова і її крах (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Крах «недокінченої» ідеї (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Правда Сонечки Мармеладової (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Принижені й ображені в романі Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»
«Кроки» Раскольникова до злочину (за романом Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання»)
Злочин і покарання характеристика образу Олени Іванівни

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар