Вирішення проблеми митця і мистецтва в новелі Т. Манна «Смерть у Венеції»

На початку XX століття над Європою засяяла темна зоря нової філософії. Великий німецький філософ Фрідріх Ніцше відкрив еру сучасного бачення людини, продовжуючи вчення філософа-песиміста Артура Шопенгауера. Справжній переворот в ученні про культуру зробили труди геніального німецького культуролога і філософа Освальда Шпенглера. Нарешті культура і мистецтво звільнилися від загальноприйнятих штампів. Щиро кажучи, торжество ірраціоналізму, песимізму, волюнтаризму тривало досить недовго. Але й сьогодні згадані митці впливають на долю світової літератури. Дійсно, нинішній, загальній кризі в суспільстві якнайточніше відповідають довершені афоризми Ніцше або чіткий аналітизм Шопенгауера.

На фоні збайдужілої до людини культури вирізнялася постать німецького письменника-гуманіста Томаса Манна. Цей письменник палко виступав проти розриву мистецтва з класичною традицією, проти поклоніння новим ідолам, адже насправді філософія XX століття не звільнила людину, а лише примусила її присягнути ірраціоналізмові. Одним із творів, викриваючих вади суспільства на початку XX століття, є новела Томаса Манна «Смерть у Венеції».

Головним героєм новели виступає відомий німецький письменник Густав фон Ашенбах. Він украй виснажений працею, одноманітністю життя, внутрішніми суперечностями. Після роздумів головний герой визначає мету розважально-пізнавальної мандрівки — Венеція, місто, яке й зараз уважається колискою сучасного мистецтва. Під час подорожі на брудному, допотопному пароплаві увагу Ашенбаха привертає постать «підробного юнака». Насправді це нафарбований старий у перуці, одягнений у надміру модний костюм. Зблизька дуже добре видно, що молодість та краса цієї людини є наслідком умілого користування косметикою. Старий викликає відразу в головного героя. Образ «підробного юнака» є типовим для епохи модерну. Мабуть, іронією долі є те, що сам Густав фон Ашенбах з’явиться за два тижні в дуже схожому вбранні, так само внутрішньо збуджений.

Нарешті подорож завершується, і головний герой потрапляє до міста своїх мрій. Але внутрішній неспокій і нервова напруга не залишають його, і Ашенбах вирішує втекти з Венеції. Саме тут доля дарує письменникові-туристу нове почуття: фон Ашенбах закохується в дивовижного підаітка-красеня — поляка Тадзьо. Зустрівшись з красою в її найдосконалішому втіленні, головний герой із головою поринає в її вир. Одяг Тадзьо, його постава, манери — усе це вражає фон Ашенбаха. Тепер письменникові подобається все, що його оточує у Венеції. Тадзьо зробився справжнім сенсом життя Густава фон Ашенбаха. Він милується юнаком, невідступно стежить за його дитячими іграми, навіть подумки розмовляє із ним. «Очманілий від свого почуття, забувши про все на світі, Ашенбах хотів тільки одного: ходити назирці за тим, хто запалив його кров, мріяти про нього, коли його не було поблизу, і, за звичаєм усіх закоханих, нашіптувати ніжні слова його тіні».

Звичайно кохання або захоплення викликає в людини бажання проявити найліпші риси свого характеру. Але Густав фон Ашенбах зраджує своєму коханню, демонструючи егоїзм, спустошеність, бездуховність. Пристрасть, яку відчуває головний герой до Тадзьо, заважає йому спілкуватися з людьми. Ашенбах поступово деградує як митець і як людина. Ось як характеризує Томас Манн результати цього: «З часом у творах Густава фон Ашенбаха з’явилося щось офіціозно-виховне, у його стилі пізніх років не було вже ані колишньої сміливої безпосередньості, ані нових відтінків, він став зразково-викінченим, відшліфовано-традиційним... І ось тоді відомство народної освіти ввело вибрані сторінки з нього у шкільні хрестоматії».

Кінець головного героя гіркий. Густав фон Ашенбах занедужав і за кілька днів помер, сповнений кохання до Тадзьо. Цю смерть можна вважати символічною. Ашенбах зрадив тому, на що молився і в що вірив, зрадив тому, чим від усієї душі захоплювався.

Основною метою Томаса Манна було ще раз показати, як бездуховне мистецтво позбавляє себе майбутнього. На думку Манна, утрата інтересу до так званих загальнолюдських цінностей прирікає суспільство до животіння. У свою чергу, мистецтво, яке оспівує високі ідеали справедливості, добра, любові до ближнього, має безсумнівне право на життя. Таке мистецтво об’єднує людей і допомагає їм долати гони життя. З цією точкою зору можна посперечатися, але тут нам на заваді стане авторитет визначного гуманіста XX століття — німецького письменника Томаса Манна.

Схожі записи з категорії Манн Томас

Доктор Фаустус характеристика образу Адріана Леверкюна
Якщо «бог помер», то що робити людям? (за романом Т. Манна «Доктор Фаустус»)
Чи можна назвати чарівника Чіполло сильною особистістю?
Сенс бунту Маріо (за новелою Т. Манна «Маріо і чарівник») (2)
Перемога людського розуму та цінності людської гідності у новелі Томаса Манна «Маріо і чарівник»
Відтворення в новелі Т. Манна «Маріо і чарівник» європейської атмосфери 30-х років XX століття, просякнутої фашистськими ідеями
Бунт проти тоталітаризму в новелі Т. Манна «Маріо та Чарівник»
Бунт Маріо як передвістя звільнення людей від тоталітаризму (за твором «Маріо й чарівник»)
Сенс бунту Маріо (за новелою Т. Манна «Маріо і чарівник»)
Чи потрібні суспільству сильні особистості, подібні до Чіполло? (За твором Т. Манна «Маріо і чарівник»)

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар