Вольовий характер ліричного героя творів Є. Маланюка II варіант

Людина завжди мріяла про щасливе життя, про незалежність своєї країни, про власну свободу. Людина хоче жити своїми думками, мати свої мрії, будувати своє щастя, незалежно від того, як думають, про що мріють, чого бажають від життя інші. Так жив український поет Євген Маланюк, який, хоч і народився в Україні, але не зміг винести морального поневолення і тому багато років, аж до самої смерті, провів в еміграції. Але залишився люблячим сином рідної землі.

Ліричний герой Євгена Маланюка, як, мабуть, і сам поет, мріє жити, як жили його, наші предки:

І на древнім, на скитськім,

на кров’ю залитім просторі

Говорили могили, співали козацькі вітри.

В його серці живе невгасима любов до рідної землі, до свого народу, якому важко прийшлося у віках історії, але який не втратив свого волелюбства, прагнення жити у вільній країні, на вільній землі. Цей народ і виховав свого сина Євгена Маланюка вірним патріотом, який живе власним розумом, дуже вболіваючи за щастя рідної Батьківщини. Йому незрозумілі деякі події, які перевертають життя багатьох людей зовсім не в той бік, який би їм хотілося. Ліричний герой Маланюка, як і сам автор, не приймає революцію. Вона наче прирікає його на смерть у рідній країні. І стає боляче читати про те, що «в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна», що звідусіль «замогильний доноситься спів». Здається, що життя закінчилося, і, на жаль, вороття назад немає.

Поет дуже переживає за рідну Вітчизну, яка втратила свого вірного сина Тодося Осьмачку.

Не хочу — ні! — цих похорон. Прости.

Хай тільки ворон тричі десь прокряче,

Що вже похований ти, неповторний ти,

Осьмаче — символе, як Вій, від мук незрячий! —

ці слова линуть з самої глибини душі, викликаючи почуття непоправної втрати, важкої болі, ні з чим незрівнянного смутку. Як боляче втрачати близьких друзів, тим більше на чужині, далеко від рідної землі.

Ліричний герой Маланюка, мабуть, мріє бути похованим у землі України, де

Внизу Дніпро котитиме блакить,

А в Києві шумітимуть каштани.

Він пам’ятає місця на рідній землі, де багато разів був разом із своїми друзями, де відпочивав душею. І так тягне туди повернутися, такхочеТься хоч ще раз подивитися на любі краєвиди, вдихнути повітря України. Воно особливе, воно вбирає в себе пахощі вишневих садків, воно дихає «шумом топіль», «вітром пісень». Тягне ліричного героя до себе скута путами неволі Вітчизна; він прагне побачити її бодай на хвилинку. Тому і пишеїй свого хвилюючого листа, знаючи наперед, що зараз вона його не почує.

Мене вражає лірика Євгена Маланюка, який майже у кожному своєму вірші звертається до рідної Вітчизни, до її вірних синів. Його ліричний герой, в образі якого ясно вбачається сам поет, намагається бути схожим на таких великих людей, як Тарас Шевченко. Поет любить свою Батьківщину усією душею; йому близькі бунтарські мотиви лірики Шевченка, адже вони вказують на справжнє волелюбство цієї запальної людини. Ліричний герой Маланюка згадує, що у поезіях Кобзаря виражені сподівання простого люду на щастя, на волю. У них є

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свячених ріже, —

У досвітніх загравах — степа

З дужим хрустом випростали крижі.

Лірика Євгена Маланюка — це і виклик суспільству, і велика туга за Батьківщиною, і захопленість її синами-поетами, і, звичайно, мотиви волелюбства. Здається, що поет прагне перевернути увесь світ, або зробити його таким, яким він був до революції. І він не збирається мовчки чогось чекати — слова линуть, здається, з самого серця і кличуть уперед, кличуть, як кликали колись поезії нашого Великого Кобзаря Тараса Шевченка.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар