Вольовий характер ліричного героя творів Є. Маланюка

Творчість Євгена Маланюка—це виклик тим українцям, хто забув про свої вільні корені, хто не хоче знову відчути свободу. Поет не дуже багато часу провів на рідній землі. Хоч і народився в Україні, хоч і намагався у рядах армії УНР боротися за рідну державу, проте з 1920 року він подався в еміграцію. Та це не зменшило його любові до Батьківщини, не вбило його віри в українських людей, справжніх патріотів. Тому й ліричний герой творів Маланюка є невблаганним волелюбцем, що намагається відкрити очі своїм сучасникам на зло, яке відбувається у країні.

Ліричний герой Євгена Маланюка вірить у своїх сучасників. Він має надію, що вони, ті, хто «зродився з хвиль злото-синіх вібрацій», хто звик працювати на

своїй вільній землі, не віддадуть її на поталу різноманітним попихачам, зможуть її захистити.

Але раптом змінилося життя. Усе, що так тішило ліричного героя, перетворилося на ніщо. Він не може примиритися зі своєю втратою, тому що був вихований на зовсім інших традиціях, вірив у зовсім інші ідеали. Навіщо йому був потрібен той Жовтень, який зруйнував його життя?!

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,

Щоб журить і жахать...

Замогильний доноситься спів.

І вночі мертвий місяць освітлить

з-за сірої хмари

Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Ліричний герой у розпачі: невже українцям знову доведеться відчути кайдани рабства чи, може, ще гірше — стати приреченими на смерть.

Ліричний герой Євгена Маланюка прагне бути схожим на нашого Кобзаря, на великого поета і разом з тим вільнолюбну людину, навіть людину-бунтаря. Йому до вподоби, що вірші Шевченка — це

... бунт буйних майбутніх рас,

Полум’я, на котрім тьма розтала,

Вибух крови, що зарокотала

Карою за довгу ніч образ.

Здається, і вірші самого Євгена Маланюка — це своєрідний бунт проти поневолення особистості, поневолення рідної землі. Йому стає дуже боляче, коли помирає його товариш Тодось Осьмачка. І відразу народжується вірш, присвячений шановному товаришу. Коли його читаєш, то розумієш, що Маланюк дуже любить свою Вітчизну і не хоче, коли сам помре, лежати у чужій землі, а хоче повернутися на любу серцю Батьківщину. З якою тугою, з якою любов’ю промовляє ліричний герой його віршів, звертаючись до Осьмачки:

Ні, не ув’язнить глина чужини

Твою труну, твій попіл вогнепальний,

Бо правнуки, що будуть знов сини,

Перенесуть у тишу спочивальні.

Так, він багато років був далеко від рідної землі, але не зміг позбутися думок про неї. І у будь-які хвилини свого життя марив про її незрівнянну красу. Я так і бачу цю засмучену людину, почорнілу від безпорадних думок, від великої туги, від нерозділеної любові до рідної Батьківщини:

Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель,

Батьківщино моя, батьківщино німа!

Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі

Мстить, нагадуючи, що Тебе нема.

Поезії Євгена Маланюка приваблюють своєю щирістю. А ще — прагненням до свободи, намаганням звільнитися від усіляких шаблонів. Поет прагне стати рівним серед найвизначніших, найталановитіших людей. Він — справжній волелюбець, він — Людина.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар