Печорін як представник «зайвих людей» (твір-роздум за романом М. Ю. Лєрмонтова «Герой нашого часу»)

Герой нашого часу... то портрет,

складений із пороків усього нашого

покоління, у повному їхньому розвитку.

М. Лєрмонтов

У романі М.ІО. Лєрмонтова «Герой нашого часу» вирішується злободенна проблема: чому люди розумні й енергійні не знаходять застосування своїм незвичайним здібностям і в'януть без боротьби на самому початку життєвої ниви? На це питання Лєрмонтов відповідає історією життя Печоріна, молодої людини, що належить до покоління 30-х років XIX ст. В образі Печоріна автор дав не портрет однієї людини, а художній тип, що ввібрав у собі риси цілого покоління молодих людей початку століття.

Таких людей, як Печорін, у дворянському суспільстві миколаївської Росії зустрічалося небагато. І проте в цій своєрідній, винятково обдарованій людині Лєрмонтов показав типового дворянського героя трагічного періоду російського громадського життя, що настав після придушення повстання декабристів. Печорін — жертва свого лихоліття. Але чи виправдує Лєрмонтов його вчинки, його настрій? У безсонну ніч. напередодні дуелі з Грушницьким, герой роману ніби підбиває підсумок прожитого життя. І дійде висновку, що він «утратив навіки пломінь благородних прагнень — кращий цвіт життя».

Сумні і важкі визнання! Те, що ми дізнаємося про Печоріна з його щоденника, із розповідей інших дійових осіб, викликає до нього двоїсте почуття. Ми не можемо не засуджувати Печоріна за його відношення до Бели, до княжни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимовича. Але ми не можемо йому не співчувати, коли він уїдливо висміює аристократичне «водяне товариство», викриває підступність Грушницького і його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вище оточуючих його людей, що він розумний, освічений, талановитий. Але в той же час нас відштовхує байдужість Печоріна до людей,

його нездатність до справжнього кохання, до дружби. Печорін захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. І глибоко несимпатичний герой своєю «жалюгідністю дій», марною розтратою сил. Цю суперечливість характеру помічає в собі Печорін: «У мені дві людини: одна живе в повному розумінні цього слова, інша мислить і судить її...».

При всій відмінності зовнішнього образу і розходження характерів і Онєгін із роману О. С. Пушкіна, і герой комедії О. С. Грибоєдова «Горе від розуму» Чацький, і лермонтовський Печорін належать до типу «зайвих людей», тобто таких людей, для яких в оточуючому їх суспільстві не знаходилося ні місця, ні справи. Щоб ясніше показати благородні почуття і прагнення Чацького, Грибоєдов поставив поруч із ним підлабузника Молчаліна. Лєрмонтов протиставив Печоріну, який страждає, Грушницького, котрий піклується тільки про те, щоб «стати героєм роману», намагається «робити ефект». Печорін самотній серед таких людей, як Грушницький, які в молодості розігрують розчарованих, а на старість «робляться або мирними поміщиками, або п'яницями, іноді — тим і іншим».

Вольова натура героя притягує його до діяльності, то боротьби. Але Печорін морально не готовий ще до того, щоб повстати проти основ світського товариства, що укладалися сторіччями. Лєрмонтов показує, що його герой веде злісну боротьбу з окремими особами, які зустрічаються на його шляху. Ця боротьба в основі своїй дріб'язкова, безцільна і безперспективна. Коли Печорін «із суворістю судді і громадянина» оцінює свої вчинки, позбавлені глибокого змісту, то сам приходить до сумного висновку: «У цій даремній боротьбі я виснажив і запал душі, і сталість волі, необхідної для справжнього життя».

Але Печорін не народився «моральним калікою». Природа дала йому і глибокий, гострий розум, і добре, чуйне серце. Він здатний до благородних поривів гуманних вчинків. Непідробне почуття героя до Віри. Його зачерствіле серце гаряче кохає і палко відкликається на щиросердечні пориви цієї жінки. Віра стала для нього «дорожче від усього на світі, дорожче за життя, честь, щастя». Як божевільний, мчить він на змиленому коні за Вірою. Коли загнаний кінь впав на землю, Печорін, який не здригнувся під дулом пістолета, «упав на мокру траву і, як дитина, заплакав».

Хто ж винен у тому, що прекрасні задатки Печоріна загинули? Чому він став зайвою людиною? У цьому винне суспільство, винні соціальні умови, у яких виховувався і жив герой.

Печорін не раз говорив про те, що в суспільстві, у якому він живе, немає ні безкорисливого кохання, ні щирої дружби, ні справедливих, гуманних відносин між людьми, ні осмисленої громадської діяльності.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар