Віра в нездоланність українського народу у вірші П. Тичини «Я утверждаюсь»

Грізні роки Великої Вітчизняної війни… Зруйновані міста, знищені села, поорана бомбами земля, напоєна людською кров’ю і сльозами. Всюди згарища і руїни. І ось у цих загравах пожеж, серед мільйонів смертей, коли, здавалося, гинув цілий народ, серед цього жаху, крізь стогін і плач, крізь грізний шум зброї лунає нескорене:

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила!

А сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить — я всі кайдани розірву,

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

Яка непримиренність, яка віра у свою перемогу відчувається в цих рядках — рядках, з яких розпочинається поезія видатного Павла Тичини «Я утверждаюсь»! Яка глибока віра в велич свого народу звучить в цій поезії! Яка сила! Цей вірш, який у роки війни скидали з літаків на тимчасово окуповану територію України, не просто піднімав бойовий дух українських людей, він повертав їх до життя, нагадуючи про його силу і відвагу, доведену віками. Адже, дійсно, «яка біда, яка чума» тільки не косила впродовж віків наш народ: протягом багатьох років монголи спустошували українські землі, турки захоплювали в полон українську молодь, польська шляхта прагнула забрати в нас мову і віру, російські царі стверджували, що нас, українців, нема. І ось з’явилися на наших землях нові загарбники — німці, але не відступить, не здасться той народ, який стільки віків боронив свою землю.

Павло Тичина від імені всього українського народу висловив віру у свою непереможність, у те, що його не може знищити ніяка у світі навала, адже, «щоб жить — ні в кого права не питаюсь». Автор вірить, що скоро «нове життя заколоситься» і «добробут в нас підніметься, як ртуть». І ця віра є настільки сильною і щирою, що хочеться повторити за автором від імені всього народу:

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар