Як у п’єсі М. Горького «На дні» вирішується питання: «Що краще — істина чи співчуття?»

Людина — от правда! Треба

шанувати людину!

М. Горький

Навряд чи хтось стане сперечатися, що Горький — гуманіст і великий письменник, який пройшов велику школу життя, і його твори написані не на догоду читаючій публіці. У них відбита правда життя, увага і любов до людини. І з повним правом це можна віднести до його п’єси «На дні», написаної в 1902 році. Вона до тепер хвилює питаннями, поставленими автором. Дійсно, що краще — істина чи співчуття? Якби питання було сформульоване трохи інакше — правда чи неправда, я б відповіла однозначно: правда. А от істину і співчуття неможливо зробити поняттями взаємовинятковими, протиставивши одне іншому; навпаки, вся п’єса — це біль за людину, це правда про людину. Інша справа, що носієм істини є Сатін, картяр, шулер, далекий від ідеалу тієї людини, який він щиро і з пафосом проголошує: «Людина! Це — чудово! Це звучить... гордо!»

Йому протиставлений Лука — добрий, співчутливий і «лукавий», що свідомо навіває «сон золотий» змученим нічліжникам. А поруч із Лукою і Сатіним є ще одна людина, яка теж дискутує про істину і співчуття, — сам М. Горький.

Саме він, як мені здається, є носієм істини і співчуття. Це випливає із самої п’єси, із того, як вона була захоплено прийнята глядачами. П’єсу читали в нічліжці, босяки плакали, кричали: «Ми гірші!» Цілували й обіймали Горького. По-сучасному звучить вона і зараз, коли почали говорити правду, але забули, що таке милосердя і співчуття.

Отже, дія відбувається в нічліжці Костильових, яка являє собою «підвал, схожий на печеру», під «важким кам’яним склепінням», де царює тюремний напівморок. Тут злидарюють босяки, які потрапили «на дно життя», куди їх немилосердно викинуло злочинне суспільство.

Хтось дуже точно сказав: «На дні» — це приголомшлива картина кладовища, де живцем поховані цінні за своїми задатками люди». Не можна без внутрішнього здригання бачити намальований автором світ злиднів і безправ’я, світ злості, роз’єднаності, світ відчуженості і самотності, чути крики, погрози, глузування. Герої п’єси втратили минуле, вони не мають дійсного, тільки Кліщ вірить, що вирветься звідси: «Вилізу ... шкіру здеру, а вилізу...» Теплиться слабка надія на інше життя з Наталкою у злодія, «ворова сина» Васьки Пепла, мріє про чисту любов проститутка Настя, правда, її мрії викликають у навколишніх злісне глузування, ті, що залишилися, скорилися, не думають про майбутнє, загубили всяку надію і твердо усвідомлювали свою непотрібність. А по суті, усі босяки поховані тут живими.

Жалюгідний і трагічний Актор, який спився і вже навіть забув своє ім’я; роздавлена життям, терпляче страждає Анна, яка знаходиться при смерті, не потрібна нікому (чоловік чекає її смерті, як звільнення); розумний Сатін, який колись був телеграфістом, цинічний і озлоблений; нікчема Барон, який «нічого не чекає», у нього «усе вже в минулому»; байдужий до себе й інших Бубнов. Нещадно і правдиво малює Горький своїх героїв, «колишніх людей», пише про них з болем і гнівом, співчуває їм, потрапившим в життєву безвихідь. Кліщ у розпачі заявляє: «Роботи немає... сили немає! От — правда! Притулку... притулку немає! Здихати треба... от вона правда!..»

От до цих, здається, байдужих до життя і до себе людей і приходить паломник Лука, звертаючись із вітанням: «Доброго здоров’я, люди добрі!» Це до них він звертається, до принижених, зречених усякої людської моралі!

До безпаспортного Луки у Горького відношення однозначне: «І уся філософія, уся проповідь таких людей — милостиня, яку подають вам з прихованою гидливістю і звучать під цією проповіддю слова теж злиденні, жалібні».

І все-таки хочеться розібратися в ньому. Чи такий вже він убогий, і що його спонукає, коли він проповідує свою втішливу неправду, чи вірить сам у те, до чого закликає, шахрай він, шарлатан, пройдисвіт чи щиро прагнуча добра людина?

На перший погляд, поява Луки у нічліжників принесла тільки шкоду, зло, нещастя, загибель. Він зникає, зникає непомітно, але ілюзії, які він заронив у спустошені серця людей, роблять їхнє життя ще більш безрадісним і страшним, позбавляють їх надії, занурюють у темряву їхні знівечені душі.

Давайте ще раз простежимо, що керує Лукою, коли він, уважно придивившись до босяків, для кожного знаходить слова розради. Він чуйний, добрий до тих, хто потребує допомоги, і вселяє в них надію. Так, з його появою під склепіннями похмурої нічліжки поселяється надія, яка колись була майже непомітною на фоні лайки, кашлю, ричання, . І лікарня для п’яниць в Актора, і рятівний Сибір для злодія Пепла, і дійсна любов для Насті. «Усе шукають люди, усе хочуть — як краще... дай їм, бог, терпіння!» — щиро говорить Лука і добавляє: «Хто шукає — знайде... Допомагати тільки треба їм...»

Ні, не користь керує Лукою, не шахрай і не шарлатан він. Це розуміє навіть цинічний Бубнов, який нікому не вірить: «От — Лука... багато він бреше... без всякої користі для себе...» Незвичний до співчуття Пепел допитується: «Ні, ти скажи — навіщо ти все це...» Наталя його запитує: «Чого це ти — такий добрий?» А Анна просто просить: «Говори зі мною, милий... Нудно мені».

І стає, зрозуміло, що Лука — людина добра, щиро бажає допомогти, вселити надію. Але вся біда в тому, що це добро побудоване на брехні, обмані. Щиро бажаючи добра, він і вдається до брехні, вважає, що земне життя не може бути іншим, тому і веде людину у світ ілюзій, у неіснуючу праведну землю, вірячи, що «не завжди правдою душу можна вилікувати». І якшо змінити життя не можна, то можна хоча б змінити відношення людини до життя.

Цікаво, а яке ж відношення Горького до свого героя в п’єсі. Сучасники згадують, що найкраще письменнику вдавалося читання ролі Луки, а сцена біля ліжка умираючої Анни викликала в нього сльози, а слухачів — захоплення. І сльози, і захоплення — результат злиття автора і героя в пориві співчуття. І чи не тому Горький так завзято спорив з Лукою, що старець був частиною його душі?!

Але Горький виступає не проти утішання як такого. «Основне питання, яке я хотів поставити, це — що краще: істина чи співчуття? Чи потрібно доводити співчуття до того, щоб користуватися неправдою, як Лука?» Тобто істина і співчуття — поняття, які не виключають один одного.

Від правди, яку усвідомлює Кліщ: «Жити — диявол — жити не можна... от вона — правда!..» уводить Лука, говорячи: «Вона, правда та, може, обух для тебе...» Але хіба можна обухом зцілити? Старець вважає: «...Жаліти людей треба!.. Я тобі скажу — вчасно людину пожаліти... добре буває!» І розповідає, як пожалів і врятував нічних розбійників-грабіжників. Бубнов же протистоїть впертій, світлій вірі Луки в людину, у рятівну силу жалю, співчуття, добра: «По-моєму — дам усю правду, як вона є! Чого соромитися?» Для нього правда — жорстокий, убивчий гніт нелюдських обставин, а правда Луки така незвично життє- стверджуюча, що забиті, принижені нічліжники не вірять у неї, приймаючи за неправду. Адже у своїх слухачів Лука хотів вдихнути віру, надію: «В що віриш, те і є...».

Лука несе людям щиру, рятівну, людську віру, зміст якої вловив і утілив у знамениті слова Сатін: «Людина — от правда!» Лука думає, що словами, жалістю, співчуттям, милосердям, увагою до людини можна підняти її душу, щоб найостанніший злодій зрозумів: «Краще треба жити! Треба так жити... щоб самого себе можна... було шанувати...». Таким чином, не існує для Луки питання: «Що краще — істина чи співчуття?» Для нього істинно те, що людське.

Тоді чому такий безнадійно трагічний фінал п’єси? Хоча ми чуємо, що про Луку говорять, він надихнув Сатіна на полум’яну промову про прекрасну і горду людину, але той же Сатін байдуже кидає Актору на його прохання помолитися за нього: «Сам молись...». І йому, який назавжди іде з життя, після свого пристрасного монологу про людину кричить: «Гей, ти, сикамбр! Куди?» — свистить. Жахливою здається його реакція на смерть Актора: «Ех... зіпсував пісню... дурний!»

Страшно, що нелюдське суспільство вбиває і калічить людські душі. Але головне в п’єсі, на мій погляд, те, що Горький змусив сучасників ще гостріше відчути несправедливість суспільного устрою, який знищує людей, губить їх, змусив замислитися про людину, її свободу.

А які моральні уроки здобули ми? Треба жити, не мирячись із неправдою, несправедливістю, але не втратити в собі людину з її добротою, співчуттям і милосердям. Ми частіше перебуваємо в розраді, але без права говорити правду людина не може бути вільною. «Людина — от правда!» І їй вибирати. Людині завжди потрібна реальна надія, а не втішлива неправда, навіть якщо вона «во спасение».

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар