Язичницькі уявлення слов’ян у повісті І. Франка «Захар Беркут»

Навіть після хрещення Русі слов'янам складно було прийняти нову релігію. Пройшло дуже багато часу, поки вони звикли до православної віри. І все ж рештки колишньої язичницької віри залишились назавжди та дійшли до наших днів.
У своїй повісті «Захар Беркут» Франко звертає увагу на це явище. Пантеон язичницьких слов'янських богів досить багатий. Кожне явище природи уособлене в якомусь божому створінні. Але серед них є найголовніший бог — бог Сонця, Дажбог. Саме до нього звертається головний герой повісті Захар Беркут: « Оба ті важливі виходи... наповняли серце старого Захара великим сумом, і він щиро молився духом перед почином ради до великого Дажбога-Сонця, щоб той просвіти» розум його й його громади...»

До могутнього Сонця звертається й син його Максим у важку хвилину. Тоді, коли Тугар Вовк схопив і зв'язав його, мужній воїн просить Сонце допомогти й врятувати йому життя: «Сонце праведне!... Невже ж така твоя воля, щоб я гинув у кайданах?... Сонце, невже ж ти перестало бути добрим богом Тухольщини, а сталося опікуном тих лютих дикунів?»

Слов'яни часто у скрутну годину звертались саме до язичницьких богів, сподіваючись на допомогу й Заступництво.
Письменник зображує язичницьких богів і негативно, адже вони постійно прагнуть кривавих жертвоприношень: «А сонце сміялося! Ясним, гарячим промінням воно блискотіло в калюжах крові, цілувало посинілі уста і глибокі рани трупів...»
Таким чином, Франко в повісті «Захар Беркут» зображує той період, коли залишки язичницьких вірувань переплелися у слов'ян з християнством.

(2)

Повість «Захар Беркут» талановитого українського письменника Івана Франка розповідає про події, які відбувалися у XIII столітті. Язичницькі вірування в ті часи ще дуже міцно трималися в уяві нашого народу, хоча Володимир Великий хрестив Русь ще у 988 році.
Тухольці щиро поклонялися Сторожу, тобто великому кам'яному стовпу, що, немов вартовий, стояв у вузькому проході в тухольську долину. Вони вважали його священним, кожний рік справляли свято Сторожа, молилися на нього. На свято навколо кам'яного ідола збиралася вся тухольська громада: дівчата обов'язково з вінками, парубки з музикою, усі у святковому чистому одязі. Першим за традицією мав звертатися з молитвою до святині найстарший віком. Зверталися до цього кам'яного стовпа не інакше, як «великий наш Сторожу», або «господине». Ще предки тухольців ставилися до Сторожа, як до свого опікуна.

Захар Беркут, найстарший і найдосвідченіший з громади, перед битвою з монголами звертається до священного стовпа, аби той допоміг їм перемогти ворогів: «Великий наш Сторожу! Я вірю, що ти добрий і ласкавий... розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину!»

Не менш священним вважають тухольці сонце. Після того, як громада молиться Сторожу, Захар Беркут звертається до сонця: «Сонце, великий, преясний володарю світу! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!»
Отже, незважаючи на те, що на руській землі було запроваджене християнство, традиції язичництва продовжували жити в народі ще довгий час.

(3)

Повість «Захар Беркут» — один із найкращих прозових творів видатного українського письменника Івана Франка. Це багатогранний і глибокий твір. Автору вдалося майстерно відобразити життя і побут наших пращурів, їх звитяжну боротьбу із загарбниками-монголами. Оскільки зображені події відбуваються дуже давно, І. Франко ретельно заглиблюється у кожну деталь, аби написане було реалістичним. Він знав, яке значення мала релігія для наших пращурів. Тому тема язичницьких уявлень давніх слов'ян посідає значне місце у його повісті.

Природа та людина були єдиним цілим у язичницькі часи. Давні слов'яни щиро вірили у зверхність природних сил, їхню силу та міць. Вони поклонялись сонцю, небу, землі, вітру, блискавиці, деревам. Наші пращури вірили, що необхідно приносити подарунки цим божествам, щоб вони були милостиві й добрі до них. У тухольців, героїв повісті, було своє головне божество. Сторож — великий кам'яний стовп, який стояв біля проходу до тухольської долини. Ніби якийсь вартовий, оберігав він людей від лиха і нещастя. За це люди приносили йому дари і зверталися з молитвами. Уже третій день снився він старшині громади Захару Беркуту. Йому наснилося, що «чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшним лускотом валиться на нього». Цей сон попереджав про біду. Чорна хмара монголів йшла на слов'янську землю, аби покорити вільний народ. На захист своєї землі стали тухольці, звернувши свої молитви і надії до великого Сторожа, відчуваючи його силу. Адже саме в ньому була смерть чужинців. Він ховав за собою рятівну силу води, яка у тисячі разів була сильнішою за сили людей. З молитвою звертається до нього Захар: «Я вірю, що ти добрий і ласкавий, і коли ти кличеш мене до себе, то я радуюсь твойому зазиву і радо піду за тобою. Але коли й ти сам хочеш двигнутися зі свойого відвічного стояння, то розбий, господине, своїм тягарем отсього поганого ворога, дітей Морани, що знов нині вкрили благословенне твоє дідицтво, тухольську долину!»

Завдяки своєму оберегу і богу Сторожу, тухольці перемогли велику силу монголів. Він об'єднав сили і надії жителів долини, надавши їм віру у перемогу і любов до життя.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар