За що можна любити Батьківщину? (за лірикою С. О. Єсеніна)

За що можна любити Вітчизну? Звичайно, це тема особлива: адже кожний любить її своєю неповторною любов’ю. За що любив рідну землю такий істинно російський поет, як Єсенін? Мені здається, що насамперед за те, що оточувало його: поля, села, ліси, селян, а потім і місто, літературу, друзів, навіть шинки — словом, за все те, що входить у плоть і кров, стає частиною буття. Відчуваючи, що значить загубити батьківщину, Сергій Олександрович добре передав настрій російських емігрантів, яким так часто снилися огорожа, хвіртка, береза і ялина.

Але ніколи не мала б такої магічної сили лірика поета про рідну землю, якби він за цією «малою» батьківщиною не бачив «великої». Звичайно, він сприймав Вітчизну і глибше, і ширше. Він пишався міццю своєї країни, її неосяжністю: «Я буду воспевать всем существом в поэте шестую часть земли с названьем кратким «Русь», — пише він у вірші «Русь советская». Поет щасливий тим, що він син великого народу, великої революційної епохи, яку намагається зрозуміти і прийняти. Недарма в «Письме к женщине» він вигукує:

Теперь в советской стороне

Я самый яростный попутчик.

Сергій Єсенін любив до болю все рідне. І хіба не видно це по його творах! Буває, пишеш твір і ніяк не знайдеш цитату. А тут інша «біда»: не знаєш, яку вибрати. Це, напевно, тому, що ледве не в кожному своєму творі поет так чи інакше говорить про Батьківщину. У «Стансах» він сам пояснює особливість своєї творчості: «Но более всего любовь к родному краю меня томила, мучила и жгла». Тому так важко, просто часом неможливо відокремити цю тему від інших: адже почуття до Вітчизни переплітаються в Єсеніна з почуттями до жінки, природи, життя. Пригадаємо один з кращих віршів його про кохання у збірці «Персидские мотивы»:

Шаганэ ты моя, Шаганэ!

Потому, что я с севера, что ли,

Я готов рассказать тебе поле,

Про волнистую рожь при луне.

Кохання до жінки розкривається через любов до рідної землі! «Батьківщина — це, насамперед, її природа», — так міг би сказати Єсенін. Але природа в нього нерозривно пов’язана із селом, тому що тільки сільський житель спроможний так її одухотворяти. Взагалі, у жодного поета не зустрічав я такої неймовірної здатності оживляти природу:

Зеленая прическа,

Девическая грудь,

О тонкая березка,

Что загляделась в пруд?

Улюблений образ — берізка — стає в нього берізкою-дівчиною з зеленим подолом, з яким грає вітер; клен на одній нозі; осики, які дивляться в рожеву воду; горобина, що палає своїми плодами; жито з лебединою шиєю і десятки інших, не менш дивовижних метафор і образів складають ніби особливий світ — світ живої й одухотвореної природи, у якому жив поет і який він гостинно розкрив для нас.

У місті все було по-іншому. Тому, напевно, так радували Сергія Олександровича поїздки в рідне село, що він повертався у свій заповітний світ, у місце, із яким пов’язані кращі роки життя. Він ніколи не втрачав зв’язок із рідним краєм, часто бував там і, за спогадами його сестер, «щораз, приїжджаючи в Костянтинове, був по-справжньому щасливий, що... знову в рідному краї, любов до якого проніс через усе життя».

Йому дорогий рідний край, нехай бідний і злиденний. Але, звичайно, його не може не турбувати відсталість і дикість, які існують на Русі. У творчості Єсеніна мовби відбувається боротьба двох почуттів: розуміння необхідності і неминучості змін і біль від того, що іде в минуле те, що йому дуже дорого.

На початку 20-х років перемагає друге почуття. У вірші «Я последний поэт деревни...» він пише: «Не живые, чужие ладони, этим песням при вас не жить». Він горює, що «стальная конница победила живых коней». Цей біль пройшов, певне, тільки після поїздки за кордон, тому що поет вигукує: «Полевая Россия! Довольно волочиться сохой по полям!». Не один рік «железный гость», «каменные руки лжи», що здавили «за шию» село, і інші поетичні образи терзали поета. Можливо, це була одна з причин посилення пристрасті до вина, розгулу.

Відкриємо цю темну сторінку життя поета, ввійдемо в «Русь кабацкую». Це страшний світ людей, які марнують життя. З ними поет провів багато років. Але він завжди відчував свою величезну інтелектуальну і моральну перевагу над цими покидьками і мерзотниками. Разом з тим вони — частина Росії. Не дивно, що для любові до Вітчизни Єсенін знаходить відповідне порівняння: «Любил он родину и землю, как любит пьяница кабак». Часом поет говорить, що він такий же, як вони, такий же пропащий. Але, отямившись, висвічує цих людей наскрізь. Він знає, що «таких не подмять, не рассеять, бесшабашность им гнилью дана». Але це теж Батьківщина. Недарма Єсенін закінчує цей вірш гіркою фразою:

Снова пьют здесь, дерутся и плачут...

Ты, Рассея, моя... Рассея,

Азиатская сторона!

1925 рік — рік воскресіння і смерті поета. Він все більше вірить у майбутнє країни:

Мне теперь по душе иное...

И в чахоточном свете луны

Через каменное и стальное

Вижу мощь я родной стороны.

Це дуже плідний у творчому плані рік. Але звільнитися від туги, від передчуття смерті не вдається. Так, пристрасть до вина, важка хвороба, нерозуміння, особисте життя, що не склалося, — усе це і багато чого іншого призвели до трагічного кінця.

Але для нас поет завжди залишається живим, завжди його творчість вливає нам «в грудь теплынь», вчить по-новому бачити рідне і любити його. І недарма ніякі заборони і гоніння на творчість Єсеніна в жахливі сталінські часи не могли змусити забути його, тому що в його «глазах прозрений дивный свет».

Коли я думаю про цю людину, пригадую рядки М. О. Некрасова: «Природа-мать! Когда б таких людей ты иногда не посилала миру...». Тоді б заглухли і поетичність, і ліричність — світлі джерела людської душі.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар