Земля — початок і кінець людського життя за повістю «Земля» (2)

В основу повісті Ольги Кобилянської «Земля» було покладено реальний факт — у селі Димка Глибоцько-го повіту в родині Жижіянів молодший брат убив старшого, щоб одержати у спадщину батьківську землю. «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві, — писала письменниця в автобіографії. — Особи майже всі до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів. Напиеан-'ня тієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення». Але авторка не лише описує, а й глибоко осмислює трагічну подію, намагається відшукати джерела тієї жорстокості. А вони — у землі, справжній та єдиній господині!.. Поступово, крок за кроком, розкриває Кобилянська той великий вплив, який має земля на кожну людину. Земля керує всіма вчинками та стосунками людей, вона сіє ворожнечу на селі, робить сухими та жорстокими людські серця — або, навпаки, дає зрозуміти справжні життєві цінності. У повісті земля стає ключовим образом-символом, що визначає все в цьому житті. Письменниця яскраво показує багатогранність та фатальність цього образу. Земля одночасно є матір'ю, що дарує життя, і домовиною, що приймає до себе. Вона може бути лагідною та жорстокою, доброю та поганою, бо вона дає і вона ж забирає. Це початок і кінець усього живого.

У творі Кобилянської земля змальована живою істотою, яка насильно втручається в долю людини, нав'язує їй свою волю. І у цій сваволі вона буває нещадною: «Як була люта, боявся її більше, — КЭЖ6 Івоніка Фе-дорчук, —' як почорнілого неба, що віщує тучу. А бувала люта, коли недармо ожидала дощу... і замість води жевріюче проміння сонця випивало її соки. Тоді стягалися її тут і там випуклі сустави і тріскали з гніву, вона ставала тверда й недоступна і не видавала ніяких плодів...» І у той же час вона була гарною, як дівчина-красуня: «У своїх барвах жива й свіжа, шкода лиш, що не говорила». Вона хотіла бути коханою, настільки сильно хотіла, щоб її любили, що, здавалося, тільки й жили тоді, коли жила земля: «В деяких днях... коли тепло все переймало і розпирало, добувалося неначе силоміць із землі наверх — жилося прегарно!» При цьому вона сама вміла любити і страждати. Так страждала вона від розлуки з Михайлом, коли проводжала його до війська. Земля прощалася з ним, наче мати з сином: «Надворі зверталася до нього рівна, чорна, землиста просторінь і говорила тисячними очима і устами: «Михайло йде!».

Земля приносила радість — дарувала свої плоди, але потребувала жертви. І вимагала найбільшої! Такою жертвою за іронією долі став той самий Михайло, «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! — гірко промовляє Івоніка над труною сина. — Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе!..» Владна господиня, земля керувала людським життям, визначала людську долю. Вона не дозволяла нічого робити, коли їй так бажалося. Тоді загін залишався недоораним, бо «земля була ще мертва...» Але, як рідна мати, дарувала вона друге життя, надавала людині повноти буття, робила її справжньою. Земля, як мудрий учитель, навчала людину пізнавати життя, головні закони існування. Вона виховувала людей, учила їх бути працьовитими, чуйними, добрими, ніжними. Для доброго господаря і вона була доброю, допомагала йому, благословляла на родинний добробут. Та вона ж ставала й причиною черствіння сердець, коли люди робили володіння землею своєю єдиною метою. Такі люди були приречені на нещастя.

Показуючи владу землі над селянами та її наслідки, письменниця надзвичайно тонко відтворює психологію селян, їхні прагнення, радощі й горе. Землею обумовлені стосунки не тільки між селянами, а й між батьками та дітьми: Івоніка та його дружина поважають Михайла, бо той любить землю, із задоволенням працює на ній. Сава ж, який легковажно ставиться до землі, не хоче сумлінно її обробляти, викликає в них нарікання та недовіру. Вони не згодні на шлюб дітей з безземельними дівчатами. А Докія Чоп'як віддає заміж свою єдину доньку Парасинку за нелюба Тодо-рику Жемчука, бо його «родичі мають багато землі, і він стане колись багатим господарем». Та сама земля проти такого становища. Тому врешті-решт вона карає за необачливість: Федорчуки залишаються і без синів, і без онуків, у яких хотіли бачити продовження родини та яким хотіли передати свою землю.
Земля давала вибір, а вже людина сама обирала, якою дорогою йти. Такий вибір було поставлено і перед Савою: «Рахіра або земля!», тобто зло чи добро. Сава хотів обрати і те й інше. Але ж це неможливо — тому й сталася трагедія. Земля була й моральним мірилом. У тому, як людина ставиться до землі, можна розпізнати, добра вона чи ні, справжні її почуття чи фальшиві. Земля дала зрозуміти Івоніці різницю між його синами — щирим, працьовитим Михайлом та нечесним, жорстоким, егоїстичним Савою.

Та земля не лише виявляє нещирість і зло — вона сама й карає. Коли було скоєно смертельний гріх братовбивства, вона перебирає на себе роль справедливого судді. Земля карає страшно й немилосердно. Сава, якому брат «стояв на заваді на оцім світі», по вироку землі, « не буде мати супокою ані на сім* ані на тім світі! Воно мусить вийти наверх, хто він є. Оце нещастя таке велике, що не найде собі сховку на землі, а крові невинного земля до себе ніколи не приймає!». Не буде вона належати злочинцю! Не отримає він жодної частки землі, заради якої скоїв тяжкий злочин — ні своєї, ні Михайлової! Більш того, навіть після повернення із криміналу, він залишився для всього села дивакуватим відлюдьком, який не знаходив собі місця, бо не прийняли його ні сусіди, ні рідні батьки. Така була кара землі за невинно пролиту кров брата.
Твір Ольги Кобилянської є глибоко реалістичним і психологічним. Уся увага письменниці зосереджена на розкритті настроїв, переживань та прагнень персонажів. І головним засобом, за допомогою якого авторка досягає своєї мети, є земля — головний зміст людського життя та навіть більше — вона його початок і кінець.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар