Земля — початок і кінець людського життя за повістю «Земля» (3)

Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок,
Є тисячі ланів, але один лиш мій.
І що мені робить, коли малий зажинок
Судилося почать на ниві нерясній.
В. Симоненко
Як для тибетців гори, як для норвежців море, так багато важить для українців земля, бо родюча, щедра земля — це найбільше багатство України. Скільки примовок, вірувань, звичаїв, приказок склав наш народ про землю! А як любовно звертається до неї — «матін-ко-земле », « годувальниця ». Адже земля певним чином дає життя людині, годує її, виховує. Усе життя людини від початку і до кінця нерозривно пов'язане з нею, залежить від неї. І хоча сьогодні, у вік всеохоплюючої комп'ютерізації це не так наявно, як, наприклад, ще століття тому, земля не втратила свого значення, вона як і раніше символізує початок і кінець людського життя.

Про значення землі в житті людини в українській літературі, як і у світовій, написано чимало творів. Але справжньою перлиною стала повість Ольги Кобилянської «Земля», у якій письменниця з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, яке фатальне значення для селянина має влада землі, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття.
З великою любов'ю, з обожнюванням землі прожили все своє життя Івоніка та Марійка Федорчуки, адже земля їх не просто годувала, вона давала їм можливість жити. Кожен новий клаптик землі був для них великою радістю. На ній вони працювали з любов'ю, з нею розмовляли, бо в їхній уяві вона — жива істота.

Ольга Кобилянська з великою майстерністю передала у своїй повісті, чим була земля для селян у тодішніх суспільно-політичних умовах. Земля поглинала всі думки і почуття селян, робила їх залежними, вона була для них молохом, фатумом, кумиром. Земля могла дати селянину багато — щастя, гроші, але через неї проливалися ріки сліз, вона приносила страждання і горе. Земля була об'єктом заздрощів, знецінювала моральні чесноти людей.
Землі в повісті прагнуть всі, люблять її теж усі, але любов ця різна. З обожнюванням і вдячністю ставляться до земля старі Федорчуки. їхня любов передалася й старшому сину Михайлу, який щиро любить природу, працю на землі. Молодший син Івоніки та Марічки — Сава — був зовсім інший. Щоденна важка робота його батьків, атмосфера, у якій він зростав, відштовхнула парубка від роботи й землі. Однак він розумів, що без землі він не зможе жити, і дивився на неї як на власність. Саме бажання землі штовхнуло Саву на страшний вчинок — братовбивство, холодне і байдуже. Але це не дало йому ні щастя, ні спокою.

Уже в кінці твору О. Кобилянська показує, як похитнулася у селян віра в кумира, впевненість у тому, що земля є найвищою цінністю. Герої повісті починають розуміти, що не варто було жити заради землі, що земля повинна служити людям, а не навпаки. Біля тру-' ни Михайла батько говорить: «Недлятебе, синку, вона була, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу й забрала тебе. Наймитом був ти, наймитом!» ,
Звісно, що кожна людина має свою долю, за межі якої вона не може вийти. Так, Федорчукам судилося бути все життя біля землі, вона в тодішніх умовах була для них усім, початком і кінцем їхнього буття. Але не можна було робити з неї кумира, молитися на неї, зрікатися вічних, справжніх цінностей.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар