Змалювання трагічного становища селян Західної України в новелах Василя Стефаника

Василь Семенович Стефаник належить до славної когорти українських демократичних письменників кінця XIX — початку XX століття. Він увійшов в історію української літератури як автор глибоких за змістом, самобутніх за формою соціально-психологічних новел, наскрізною темою яких стало змалювання трагічного становища селян Західної України в умовах буржуазно-поміщицького ладу. Його оповідання з життя сільського люду, що відзначаються високою простотою і глибоким ліризмом, Іван Франко порівнював з найкращими народними піснями.

Драматизм творів письменника, який виявляється в глибокому відтворенні складних душевних переживань, наближає їх до маленьких драм або драматургічних «сценок». Гострі драматичні події, на яких побудовано всі новели Стефаника, особливо чітко виявляють характери героїв та їхнє складне внутрішнє життя. На перший погляд, автор подає лише об’єктивну розповідь про сільські «новини» та повсякденні події. Але за цією простотою криється велике хвилювання, «животворний дух співчуття автора своїм персонажам». Іван Франко писав про Стефаника: «З великою майстерністю він проникає в душу галицького селянина і вміє малювати тяжкі психічні драми там, де інші бачать тільки буденний факт економічного чи соціального життя».

Нелегке життя селян малює письменник у своїх творах. Так, наприклад, у новелі «Виводили з села» він вдало передав тяжку атмосферу на селі, де проводжають парубка до царської армії. Навіть сама природа передає тяжке передчуття трагічних подій: осіннє сонце із заходу крізь хмару посилає червоне проміння; у цьому світлі кривавою здається стрижена голова молодого парубка. Тужливим, гірким голосінням звучать слова батьків: «А ти ж на кого нас покидаєш?.. Відки тебе візирати, де тебе шукати?!» Мати в горі б’ється головою об одвірок, а батько, плачучи, труситься, як лист. Сестри заломили руки, плачуть навіть сусіди. Адже всім їм добре відомо, що чекає на парубка в царській армії і що родині майже нема на що сподіватися.

Тяжкі передчуття людей ніби підтверджує інша новела — «Стратився», у якій автор розповідає, як бідняцький син Миколай, не витримавши знущань у війську, повісився. При цьому бідують батьки солдата, мати не має у що взутися: боса бігла вона за чоловіком, і «ноги її посиніли від снігу».

У багатьох своїх творах Стефаник відображує зубожіння широких мас селянства, їхню тяжку долю. Бідняки тішать себе спогадами про розмальоване уявою краще минуле. Вони мріють про власну землю, вона їм навіть сниться. Так у новелі «Сон» ми бачимо, як селянину, який обробляє кукурудзу на чужому полі, примарилося, що він має власний ґрунт, навесні оре з сином «як скатерть рівну, лиш чорну» свою землю. Та холод перериває цей щасливий сон. Подібні спогади та мрії бачимо й у творі «З міста йдучи», де люди згадують заможного селянина Максима, у якого нібито по десять років стояв хліб немолочений і було всього вдосталь. Хлібини пік, як точило, великі й білі, солонину мав у долоню завтовшки. Та після його смерті у сина Тимофія «пішло маєство як за водою», насіла велика нужда. І це — доля не лише однієї родини. Це образ усього збіднілого селянства. Усі вони були колись господарями, а тепер — безуспішно намагаються латати до зими свої геть струхлявілі одежини, як-от Митро у новелі «Осінь»: «І латав, і бісився, і сто раз хотів кидати у піч або на гній».

Узагальнене вираження істотних рис бідноти письменник утілив у образі заробітчанина Данила з новели « Май ». Героєві цього твору притаманні і природна доброта, і працьовитість, і простота, і дотепність, але політичне безправ’я та економічна залежність від багатіїв виховали в ньому, як у всіх селянах, покору й безпомічність, нерішучість і запопадливість. Звичайно, життя його переведене на ніщо. І це дуже прикро, адже в такому становищі опинялися тоді тисячі й тисячі. І долі їхні справді ставали схожими на тужливі українські пісні. Страшне становище селянства постає й у новелі «Новина». Бажаючи позбавити дітей від мук голодної смерті, герой ладний піти на злочин. Страшну новину повідомляють на селі: «Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася». Важко навіть уявити собі такий жах, та ще жахливіше, що штовхає батька на злочин відчуття безвихідності та велика любов до своїх дітей. Саме в смерті дитини він шукає для неї порятунку від безпорадного життя по чужих людях. Скільки дітей страждали від холоду й голоду, часто гинули чи скалічувалися на непосильній роботі в наймах! Така доля й у героїні новели « Катруся ». Коли захворіла дочка, бідняк-батько покликав лікаря — хотів почути, як вилікувати дитину. Що ж він почув? Лікар радить давати дівчинці багато молока, якогось легкого м’яса, хліба білого — «де що на світі є, то згадав». І це при тому, що вдома, крім картоплі, нічого немає. Тому й нічого не залишається батькові, окрім розпачливих думок: «Хай умирає так, як є…»

Твори Василя Стефаника звучать як крик болю і страждань простого народу у буржуазному суспільстві, майже з кожної сторінки пробивається безмежна жура автора за долю безземельних та малоземельних селян. В обпалюючій душу скорботі висловлював новеліст свій сум за кращим світлим і щасливим життям, а пісенні мотиви, які автор широко включав у свої новели, глибокий ліризм його творів створюють відчуття, ніби ми чуємо не саму тужливу народну пісню, а сумний відгомін або приглушену мелодію.

В історії літератури — не лише української — мало письменників, які б з такою проникливістю розкрили трагедію трудівників-селян в умовах капіталістичної дійсності, які б мали право сказати так, як Василь Стефаник: «… Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки…»

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар