Значення картин побуту для розуміння характерів героїв повісті «Кайдашева сім’я» ІІ варіант

Повість «Кайдашева сім'я» написана в 1878 році, один з найдовершеніших творів Нечуя-Левицького. Іван Франко високо оцінив «Кайдашеву сім'ю».

Повість, на його думку,« з погляду на артистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства ». Її можна назвати цілою епопеєю життя українського села в перші десятиліття після реформи 1861 року — скасування кріпацтва.

У зображенні цього життя Нечуй-Левицький дотримувався традицій гоголівської реалістичної школи, яка вимагала від письменника точно і докладно малювати не тільки портрети, поведінку і звички персонажів, а й те соціально-побутове середовище, в якому перебувають герої. Повість скомпонована із сцен, ситуацій сільського побуту, в яких розкриваються темнота, обмеженість, егоїзм, породжені законами тогочасної дійсності.

Всім доводиться возити снопи через круту гору, де ламаються осі, але ніхто не хоче розкопати трохи дорогу, щоб усім було краще. Старий Кайдаш каже: «А хіба ж я один возитиму тудою снопи?» Його син Карпо теж не хоче: «... цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать?» Замість картин природи письменник змальовує картини хатнього побуту, де навіть неживі речі немовби протестують проти безладдя людних відносин: «В хаті стало тихо, тільки борщ бризів вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горщику, підіймаючи затужавілий вершок угору».

Письменник любить свій народ, бачить у ньому великі можливості для розвитку. Але бачить і те, що в тогочасних соціальних умовах для цих можливостей немає реального грунту. Дійові особи повісті — надзвичайно обмежені люди, які, крім своїх родинних суперечок, не бачать нічого іншого в житті. Щоб зрозуміти психологію героїв твору, варто пригадати, що їхні батьки й діди були людьми пригніченими і пригнобленими, позбавленими будь-яких прав, повністю залежали від своїх панів. Такий не гідний людини стан не міг не травмувати їхньої психіки, не викривити їхні уявлення про життєві цінності. Звільнення, принесене реформою, неминуче супроводжувалось духовною дезорієнтацією.

Кожен член родини Кайдашів змальований автором з любов'ю, співчуттям, в кожного з них природою закладено особистість. Але спільне тавро бездуховності нівелює закладений в них природний потяг до добра, справедливості і краси. Сцени побутових свар, сутичок, бійок між членами родини посідають у творі центральне місце. Усі конфлікти виникають на грунті боротьби за власність. Жадоба власності заглушує в Карпові родинні почуття і доводить до того, що він на очах всього села женеться з дрючком за рідною матір'ю. Свари точаться через город, через мотовило, через будь-які дріб'язкові й жалюгідні речі.

Апофеозом безглуздя того життя, що його ведуть ці кмітливі й роботящі люди, є поділ груші, яка росте на колись спільному городі Кайдашів. Вона є символом абсурду їхнього існування. І те, що груша всохла та настали мир і тиша, є тимчасовим явищем. Бо ті сварки, бійки, що виникають, є результатом змізернення людини в аморальних соціальних умовах, змізернення людської душі, зумовленого постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність, відсутність прагнення зрозуміти одне одного — ось те лихо, яке отруює кожний день життя і батьків, і їхніх синів та невісток.

Письменник у своєму творі талановито окреслив вічні проблеми, що не мають простих відповідей: конфлікт поколінь, людські взаємини на фоні власності, індивідуалізм в межах спільної власності. За повноту і правдивість зображення життя народу, за вміння бачити життя у найменших його подробицях Іван Франко назвав Нечуя-Левицького «артистом зору», «всеохоплюючим оком України». Чарівне слово його не пригасло, воно й сьогодні світить правдивістю, любов'ю до народу, своєю високою художньою майстерністю.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар