Зображення глибокого, безкорисливого почуття кохання, багатства духовного світу героїв і причин, які обумовили трагічність їхньої долі (за повістями О. І. Купріна)

Жить — так жить,

любить — так уж влюбляться.

В лунном золоте целуйся и гуляй,

Если ж хочешь мертвым

поклоняться,

То живых тем сном не отравляй.

С. Єсенін

Відкриваєш збірку творів О. І. Купріна і поринаєш в надзвичайний світ його героїв. Всі вони дуже різні, але в них є щось, що змушує співчувати їм, радіти і сумувати разом з ними.

Незважаючи на безліч драматичних ситуацій, у його творах життя вирує. Його герої — люди з відкритою душею і чистим серцем, які повстають проти приниження людини, намагаються відстояти людську гідність і відновити справедливість.

Найвищою цінністю в житті О. І. Купріна було кохання, тому у своїх повістях «Поєдинок», «Гранатовий браслет», «Олеся» він торкається цієї животрепетної за всіх часів теми. Ці твори мають спільні риси, найголовніша з яких — трагічність долі головних героїв. Здається, що в жодному з літературних творів, які я прочитав, тема кохання не звучить так, як у Купріна. У його повістях кохання безкорисливе, самовіддане, воно не жадає нагороди, для нього здійснити будь-який подвиг, піти на муки зовсім не труд, а радість.

Кохання у творах Купріна завжди трагічне, воно явно приречене на страждання. Саме таке всепоглинаюче кохання прийшло до поліської «відьми» Олесі, яка покохала «доброго, але тільки слабкого» Івана Тимофійовича. Героям повісті «Олеся» призначено було зустрітися, провести чудові хвилини вдвох, пізнати глибоке почуття кохання, але їм не судилося бути paзом. Таку розв’язку обумовили багато причин, які залежать як від самих героїв, так і від обставин.

Повість було написано у 1898 році. Головний герой Іван Тимофійович — пан, якого доля закинула в глухе село Волинської губернії, де він жив у старому панському будинку разом із слугою. Саме після його розповіді про місцеву відьму Мануйлиху герой знайомиться з Олесею — її онукою, Купрін не вдавався в опис головного героя, тому про нього ми знаємо мало.

Зате образ головної героїні автор показав чудово.

Олеся — красуня-дикунка, вона виросла в глухомані лісів, у хатинці на болотах, після того, як її бабусю разом із нею вигнали із села за чаклунство. За словами Купріна, дівчина не була схожа на місцевих дівчат. Олеся відрізнялася добротою, свіжістю розуму, спроможністю на глибоке почуття.

Відразу ж після знайомства між нею й Іваном Тимофійовичем зав’язується дружба. Дівчина усе більше переймалася довірою до частого гостя, а він багато дізнається про Олесю. Вона розповіла йому, що ворожила на нього, але не хотіла відкривати, що випало: «Будь ласка, не просіть... Недобре вам вийшло». Гість не повірив, а Олеся сказала: «Ось коли мої слова збудуться, ви мене тоді пригадаєте». Адже не знав він, на відміну від дівчини, що пророкування збудеться.

Отже, герой став частим гостем у хатинці. У нього з Олесею ввійшло у звичай, що вона проводжала його до Іринівського шляху. По дорозі в них зав’язувалася цікава розмова. Саме по тому, про що вони говорили, можна судити про багатство їхнього духовного світу. Олеся розпитувала про все, що її хвилювало, вона мала свіжу уяву. Багато що їй здавалося надзвичайним, казковим, неправдоподібним, але дівчина охоче сприймала усе, що говорив гість, якого вражали здібності Олесі: «Знаєш, що мене дивує в тобі, Олеся? От ти виросла в лісі, нікого не бачивши. Читати ти, звичайно, теж багато не могла... А тим часом ти так добре говориш, не гірше дійсної панянки». «Про любов між нами не було сказано ані слова, але бути разом для нас уже зробилося потребою». Але якось стосунки між ними змінилися. Олеся більше не проводжала гостя, вони ні про що не говорили. Декілька днів Іван Тимофійович не був у хатинці через хворобу, але коли він прийшов, Олеся дуже зраділа. «На цьому чарівному, новому для мене обличчі в одну мить відбилися, змінюючи один одного, здивування, переляк, тривога і така сяюча посмішка любові...». У цей день Олеся освідчилася в коханні, пророкування стало збуватися. Дівчина знала, що буде нещасливою, як усе обернеться, але пішла на це: «Я думала, що можна втекти від долі. Тепер мені все одно, усе одно... Тому що я кохаю тебе». А слова: «Я ніколи не дорікну тобі, ні до кого ревнувати не стану...». У цьому виражається глибоке, безкорисливе почуття дівчини. Яким же сильним повинне бути це почуття, щоб заради нього потім бути нещасливою: «...Здається, усе б на світі віддала, аби з тобою хоч хвилиночку ще бути. Нехай, думаю, що буде, то буде, а я своєї радості нікому не віддам». Іван, так вона його називала, теж боявся, але він любив її. Майже цілий місяць продовжувалися їхні зустрічі, але наближався час від’їзду. Іван не міг сказати коханій це, тому відтягав час. Тоді Іван Тимофійович запропонував їй вийти за нього заміж. Йому було все рівно, що вона незаконна, проста, неосвічена дівчина. Між ними відбулася розмова про церкву. Справа в тому, що Олеся не було хрещеною й у церкву не можна їй було ходити, тому що її визнавали за відьму. Дівчина не погоджувалася, але услід йому сказала: «...Знаєш, мені дуже хочеться зробити тобі що-небудь приємне... ти б дуже був задоволений, якби я коли-небудь пішла в церкву?» На це вона йшла заради нього! У Івана був неясний потяг серця відмовити її, але він не послухався його. З цього моменту їхні стосунки невблаганно наближалися до трагічної розв’язки. «Олеся переломила свій острах і прийшла до церкви. Іван Тимофійович дізнався від якоїсь людини, що на площі перебродські дівчата упіймали відьму, оточили її, хотіли вимазати дьогтем, побили, але їй чудом вдалося утекти. Коли бігла, то вигукнула погрозу. Іван примчав у хатинку, де сиділа стара Мануйлиха біля ліжка хворої Олесі. Він заплакав, а вона розраджувала його: «Не будемо ж плакати, поки ми разом, давай хоч останні дні проведемо весело». Дівчина сказала, що їм із бабусею треба поїхати, тому що вона погрозилась людям: «А тепер ледве що трапиться, зараз на нас скажуть... усі ми будемо винуваті...», тому що були вже такі випадки. Олеся послухалася долі: «Виходить, не хоче доля нашого з тобою щастя... А якби не це, хіба, ти думаєш, я чого-небудь злякалася б?» Вони простилися. Побоювання героїні виправдалися. Вночі пішов сильний град, який побив жито в селян. Іван поїхав попередити жінок про небезпеку, але коли він приїхав, їх уже не було. Герою самому потрібно було від’їжджати, тому що про нього громада кричала зле.

Отже, ми бачимо, чим скінчилося кохання героїв. Але все-таки, які ж причини обумовили трагічність їхньої долі?

По-перше, герой сам винуватий. Він виявився слабким, не потрібно було взагалі йому йти в цю хатинку, не треба було зустрічатися з Олесею. Послухався б він того, що сказали карти. Але, зрештою, він міг забрати її із собою туди, де б їх не знали. Може, якби Іван послухав серця і не дозволив Олесі піти в церкву, ніхто б її не займав. Олеся теж знала, до чого можуть призвести їхні стосунки, але продовжувала зустрічатися з ним. Ще в цій трагедії винуваті люди, їхня темнота, затурканість, страх перед відьмами і чаклунами.

А як захоплює нас сюжет повісті «Гранатовий браслет», де показане лицарське, романтичне кохання Желткова до княгині Віри Миколаївни, яке поглинуло усю його істоту! Кохання чисте, безмовне, безкорисливе, «сильне як смерть». Ніякі життєві зручності, розрахунки, компроміси не повинні його стосуватися. Для Желткове життя — це кохання. Втрутилися в його почуття, образили їх — виходить, принизили його гідність. Князь Шеїн, чоловік Віри Миколаївни, — добра і справедлива людина. Він із співчуттям ставиться до поштового чиновника Желткова, палко закоханого в його дружину. Він розуміє, що на його очах розгорнулася «величезна трагедія душ і», і, відкинувши забобони, виявляє глибоку повагу до почуттів маленької людини. Але грубе втручання у святі почуття, у прекрасну душу вбило Желткова. Він іде з життя без скарг, без докорів, вимовляючи, як молитву: «Да святится имя Твоє». Желтков умирає, благословляючи кохану жінку.

Так змальовує кохання О. Купрін. Читаєш і думаєш: напевно, так в житті не буває. Але, всупереч здоровому глузду, хочеться, щоб було.

Книги Купріна нікого не лишають байдужим, навпаки, вони завжди привертають до себе увагу читачів. Багато чого можна навчитися молодим людям у цього письменника: гуманізму, доброти, душевної мудрості, уміння кохати, цінувати кохання.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар