Зображення волелюбних прагнень кріпаків у повісті Марка Вовчка «Інститутка» (2)

Поява творів Марка Вовчка в українській літературі була зумовлена багатьма суспільно-духовними процесами, що відбувалися в Україні, і розглядалося це явище її передовими сучасниками як подія великої суспільно-історичної ваги, значення якої вийшло за межі літератури. Роль цих творів у викритті кріпосництва була дуже помітною протягом майже всієї другої половини XIX століття. Хвилюючі, правдиві картини народного життя за умов кріпацтва, талановито змальовані письменницею, справляють сильне вражёння на читача, на її сучасників і людей пізніших поколінь.
У повісті «Інститутка» вся гнилість і ницість кріпосницької системи відкривається нам з нехитрої розповіді дівчини-кріпачки Устини, яка зазнає у своєму житті багато лиха й знущання, але залишається надзвичайно чистою й доброю людиною, прекрасною у кожному своєму пориванні.
Устина розповідає, що дівчата-кріпачки навіть радість свою не можуть виявляти вільно, тому що їхні почуття теж стоять під забороною, за ними наглядають щохвилини, вимагаючи тільки працювати на користь кріпаків. Так, дівчина пригадує: «А як коли, то, було, звеселіємо не знать чого. Веселенько нам, аж серце трепече! Коли б воля, -заспівав би так, щоб і на селі лунало... Не всмілимось!..»

Устина являє собою тип досить покірної людини, їй і на думку не спадає опиратися тиску й знущанням панночки. Вона терпить, коли та мучить її й намагається завдати фізичного болю, зриваючи своє зло: «Вона мене й щипає, й штрихає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає — чого, чого не доказує над моєю головонькою бідною!» Навіть коли панночка майже не задушила дівчину, а потім стара пані ще й стусонула її ногою, так що бідна всю весну пролежала хвора, це не спонукало дівчину опиратися такому соціальному лиху. Та, можливо, в її веселості, у тому, що вона ніколи не скаржиться, виявляється най-сильніший внутрішній опір сильної й духовно багатої особистості, яка протистоїть ницим і слабкодухим в своїй злості людям? Я думаю, що це теж є опір, протистояння, виявлення справжньої гордості людини, з якої знущаються. Пригадаймо, як реагує Устина на всі свої негаразди: «Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, і вдайся... Було, й б'ють (бодай не згадувать) — не здержу серця, заплачу, а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі виплакала». І панночка нічого не може вдіяти проти Устини, бо та набагато сильніша духом, і скільки її не бий, скільки не кричи, а свою людську гідність вона не втратить — тільки закриється в собі, ніби відгородиться від цього нелюдського поводження: «Перво тугою тужила я тяжко, а там усе мені стало навдивовижу, усяка ганьба байдуже. Сказано: встань лихо, та й не ляж!., ніколи, було, й не хвалюся. Що мені поможуть? Тільки своє лихо тяжке згадають!..». Своїм гордим мовчанням Устина захищає не тільки себе, а усіх близьких, не бажаючи накликати й на них гнів панночки.
Чоловік Устини — Прокіп — це, навпаки, образ гордої й відвертої у своїх пориваннях людини, яка ніколи не буде мовчати, терпіти й прощати. Це — справжній українських козак, про якого ми читаємо, що він був «...високий парубок, ставний, поглядає, всміхається». І зовнішність його видає людину сильну й гідну.

До появи панночки, коли кріпаки в маєтку лікаря не знали такого лиха, Прокіп ще якось мирився із своїм становищем. Але все змінилося з появою колишньої інститутки, бо тепер люди не тільки потерпали через те, що, власне, є рабами, але й цілоденно зазнавали приниження й знущання.
Хтось міг спокійно перетерпіти таке лихо, гордо мовчати, як бабуся, що завжди зберігала почуття власної гідності, просто не звертаючи уваги на навісну пані: «Усі люди пов'яли, змарніли; тільки бабуся велична, як і була. Як не лає, як не кричить на неї пані — бабуся не лякається, не метушиться: іде тихо, говорить спокійно, дивиться ясно своїми очима ясними».

Катря, яка втратила дитину, бо не могла через панночку за нею доглядати, бачить у смерті визволення: «Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янголятком божим, лиха не знатиме, моє ріднесеньке!» Мати розуміє, що в кріпацтві для її дитини ніякого щастя не було б. Та й сама Катря не хоче жити, бо життя її втратило сенс, а неволя гнітить і принижує: «А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилось після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна».
Та для Прокопа таке становище було нестерпним: «А Прокіп наче темна ніч ходить, і вже тоді ні до їдла, ні до питва, ні до розмови». Життя його затьмарилося, й тільки Устина могла освітити його своїм коханням. Та після одруження з коханою чоловік почуває себе ніби обплутаний орел у клітці, який не може злетіти і б'ється об ґрати. Він хоче визволення для себе й для дружини, але не бачить виходу: «О моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче... Яково-то сподіватись щогодинки в Бога — догани тобі та муки!.. А боронити — несила...»
Прокіп висловлює спільну думку всього уярмленого народу, який, дійсно, перетворили на худобу: «Воли в ярмі, та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!.. Не така в мене вдача!» Чоловік висловлює волелюбні прагнення українців, які не можуть уже терпіти свого ярма.

Урешті, побачивши, як пані б'є і принижує стару бабцю за те, що та дала яблук дітям, Прокіп не витримує й відкрито виявляє свій протест: «Годі, пані, годі! — гримнув чоловік, схопивши її за обидві руки. — Цього вже не буде! Годі!» І цей його відкритий виступ стає способом визволення для нього й Устини. Прокопа віддають у солдати, і Устина, як би не лютувала молода пані, теж стає вільною як дружина солдата. І хоч воля ця далася нелегко, та Прокіп готовий постраждати заради неї: «Воля! — покрикне він. — Воля!.. Та на волі і лихо, і напасть — ніщо не Страшне. На волі я гори потоплю! А кріпаку хоч як щаститься, усе добро на лихо стане».

Та й Устина розуміє, що вільне життя — це найвища цінність на світі: «Господи милий! Яке ж то життя тоді наше було! Хоч із бідою, хоч із лихом, а так же ж то любе, таке благодатне! Легко зітхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу, і поговорю — нікого не боюся; робитиму чи ні — ніхто мене не присилує, ніхто не займе. Чуюся на душі й на тілі, що й я живу».
У творі практично один Прокіп яскраво уособлює активне прагнення українського народу до звільнення, тільки цей чоловік здатний на відкритий протест. У цьому образі Марко Вовчок показує ті соціальні тенденції, які вже назрівали в суспільстві і які незабаром уже неможливо було не помічати.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар