Звеличення патріотизму в романі «Вершники» ІІІ варіант

Нелегким було життя українського народу, важкою була доля української землі. Майже повсякчасно доводилося їм відбиватися від усіляких поневолювачів, загарбників, заздрісників. Так було і у роки революції, і під час громадянської війни. Але завжди знаходилися вірні сини, які ставали на захист рідної землі, мріючи про той день, коли вона вільно зітхне, набравши повні груди свіжого повітря. У це вірив і український письменник Юрій Яновський, що написав правдивий роман «Вершники».

Українська земля була багата на талановитих, мужніх дітей. Серед них був і Данило Чабан. Ця людина, комісар батальйону Шведа, впевнено веде своїх людей до перемоги. Він завжди попереду, завжди бездоганно виконує накази штабарму. Під час наступу на місто Олешки Данилові довелося «зробити глибоку розвідку», пливучи в ар’єргарді десантного флоту. І навіть під свистом куль він продовжує свій шлях, бо має мужнє, патріотичне серце героя. Усюди вчуваються розриви снарядів, гуркіт гармат — вирує стрілянина. Та це не зможе повернути героїчну шаланду назад — на ній пливуть справжні герої, захисники рідної землі.

Серед простих солдатів теж було безліч героїв. Серед звичайних людей, селян, робітників іноді з’являлися такі неординарні, такі безмежно віддані справі служіння народові, що диву даєшся. Я не можу не захоплюватися героїчним вчинком хлопця-листоноші! Щоб його не знайшли німці, він ховався декілька годин в озері, дихаючи через очеретину. Йому потрібно було вижити, щоб передати своїм товаришам відомості про те, де захована зброя. Коли його усе ж таки витягли, усе тіло хлопця обліпили п’явки. Скільки з нього знущалися, скільки били, скільки нівечили молоде тіло! Але німцям не вдалося вирвати зізнання у листоноші. Хлопець наче відчував, що його смерть стане смертю для його товаришів. Тому довго він блукав по різних місцях, намагаючись потягнути час і не сказати німцям, де захована зброя. Довго його били і там, намагаючись вибити зізнання. Нарешті у пісках німці знайшли те, що шукали. Але той листоноша знав, що в цей час повинні з’явитися його друзі, яким він таким чином передав відомості про місцезнаходження зброї, так необхідної червоноармійцям. Німці вбили хлопця, але залишився його останній «лист». «Лист у вічність пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зірки».

Був серед героїв і Чубенко, командир полку донбаських партизанів, який вважався дуже розумною людиною. Бувши хворим, він зустрівся з переодягнутими петлюрівцями, які хотіли напасти зненацька на партизанів. Але Чубенко зрозумів їхні наміри. «І Чубенко вийшов з красою полку — його першою авангардною сотнею — наперед, вийшов перший з гвинтівкою в руці...» Його загін послідовно розстрілював ворогів, знаючи, що саме їм випала честь захищати свою Батьківщину. Але сили були не рівні. Загін червоних поступово меншав, сил не вистачало. І тоді командир, який вже майже не тримався на ногах від хвороби, наказав підніматися в атаку. Це був його останній наказ. Після нього життя Чубенка обірвалося, але залишилися згадки про його чесність, сміливість, непохитність у рішеннях, про його безмежний патріотизм. Партизани про нього думали: «Чубенко тобі сталь ізварить, та Чубенко за свого й голови не по-шкодує, але ж і допече, бо в’їдливий і завзятий, такого мати в окропі купала, а батько кропивою пестив».

Коваль Максим теж був справжнім патріотом, справжнім героєм: «А родом я коваль і зброяр, на всю армію кулемети справляв і світ пройшов наскрізь...» Він намагається будь-що захистити рідну землю від ненависних нападників, махновців. Максим згадує про випадок з махновцями, який навіки закарбувався в його серці. Якось він з товаришами втікав від махновців, яких було набагато більше. Забігши до однієї хати, вони почали відстрілюватися. З одинадцяти револю-ціонерів залишилося п’ятеро, до того ж усі були у крові. Ще й хата зайнялася. Більшовики зрозуміли, що настав кінець. І тоді вони заспівали «Вставай, проклятьем заклейменный». З полум’я урятували лише трьох. Щоб щоразу нагадувати махновцям про той випадок, вони пофарбували тачанку у червоний колір. На жаль, і Максима настигла смерть, проте про нього пам’ятатимуть його друзі, бо житиме у віках його залізна троянда, як згадка про невимовну мужність та щире серце.

Минають роки, але залишаються поряд з нами усі ті, хто боровся за наше щастя, хто віддавав своє життя, щоб ми могли жити. Вони вічно житимуть у нашій пам’яті, вічно дивитимуться на нас з портретів та фотографій, зі сторінок нашої історії. Вони продовжуватимуть своє життя у своїх чарівних витворах, подібних до прекрасної троянди з заліза невтомного майстра-коваля, вірного патріота, мужнього сина своєї землі.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар