Звеличення патріотизму в романі «Вершники» ІІ варіант

Важко собі уявити, скільки довелося витримати червоноармійцям під час революції, під час громадянської війни. Вони змагалися за щастя рідної землі, вони хотіли бачити її вільною від іноземних загарбників, від махновців та петлюрівців. Тому такими страшними були ці війни, адже від їхнього завершення залежала доля нашого народу. Не міг пройти мимо цих подій великий український письменник Юрій Яновський, який у своєму романі «Вершники» зумів описати не тільки важкі умови боротьби за волю, а й показати мужність, героїзм, патріотизм українських бійців.

Дуже багато у творі героїв, тих, хто, незважаючи на свій стан здоров’я, думки про рідну домівку, навіть зустрічі на полі бою з рідними братами, намагається вирвати перемогу у супротивника, ризикуючи усім. Я пишаюся, що українська земля народжувала такі «таланти», здатні ціною власного життя завоювати щастя власному народові.

Командир полку Чубенко не звертає уваги на свій стан здоров’я. Йому байдуже до того, що він ледве тримається на коні, що у нього марення, що тиф міцно схопив його у свої обійми. Головне для цієї людини — просуватися уперед, щоб нарешті з’єднатися з Червоною Армією. Єдине, що він може вимовити, — «надо уперед». Але ці два слова здаються мовби чарівними, бо вони піднімають усіх партизанів і ведуть назустріч щасливій зустрічі. Його люблять партизани й одночасно бояться, бо він «загляне кожному в вічі, і ніби кожний тоді загляне сам собі в вічі».

І під час сутички з загоном замаскованих петлюрівців Чубенко не втрачає присутності духу і намагається будь-що перемогти. Його впевненість, витримка, безмежна відданість справі, якій він присвятив усе життя, великий героїзм підтримують бійців його полку. Саме ці якості надихають їх знову і знову йти у бій, хоча сили супротивників були дуже нерівні. Але й сам Чубенко дуже впевнено поводиться, хоче разом з бійцями відчути смак перемоги чи гіркоту поразки, хоча ледве-ледве тримається на ногах від тифу: «Чубенко стояв на ногах, хитаючись, як стебло на вітрі...» У нього стільки сили волі, стільки патріотизму, що навіть вмирає він лише після того, як його полк з’єднався з іншими загонами Червоної Армії, і сталася довгоочікувана перемога.

Таким же безмежно відданим рідній Батьківщині, своєму народові постає перед нами і коваль Максим. Я у захваті від його мужніх, героїчних вчинків, від його любові до створення чарівних витворів мистецтва. Важко забути про його «нав’язливу» ідею викувати залізну троянду, з якою він потім пройшов республіку Перу, Еквадор, Колумбію, потрапив до Європи, був у концентраційному таборі, італійській тюрмі, побував і на грецькій та турецькій землях, а потім нарешті опинився у рідному Гуляй-полі. Тільки сильна духом людина могла витримати такі випробування і залишитися впевненим у собі, міцним, вірним патріотом рідної землі. Заради неї, заради багатьох українських людей, які знаходилися під «ярмом» Махна, Максим та його безстрашні друзі витримали натиск махновців. З одинадцяти більшовиків у живих залишилося лише п’ятеро, але й ті були залиті кров’ю. Раптом зайнялася хата. З вогню вдалося витягти лише трьох червоноармійців, які співали «Інтернаціонал». Щоб махновці ніколи не забували про них, свою тачанку вони перефарбували у червоний колір. Дивуюся, скільки мужності у цих людей, здатних у найважчі хвилини думати не про себе, а про свій народ, свою Вітчизну.

Але Максим не довго прожив після згадуваних подій. Його було вбито під час кривавої боротьби з ненависними махновцями. Ті впізнали червону тачанку і швидко нанесли підступний удар. Максима-кулеметника не стало, але залишилися його друзі, вірні патріоти, справжні герої. Біля тачанки стояв Данило Чабан, комісар батальйону Шведа, і в його мозку «відбивалась картина: сонце, осінь, запах смерті, кінський піт, безконечна даль, радість перемоги...»

Так, були на українській землі герої. Їх було безліч, відомих і зовсім невідомих, які віддавали своє життя за нас, за нашу землю. Я гордий тем, що ми усі є нащадками цих славетних людей, що ми, також, які вони, любимо свою Батьківщину, віримо їй і намагаємося жити за тими законами, яких навчили нас наші предки. І зовсім неважливо, що зараз наша країна відчуває труднощі. Я вірю, що, маючи таких мужніх героїв, таких вірних патріотів, вона розквітне, мов троянда, але не буде залізною. Вона має бути справжньою.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар