Звеличення патріотизму в романі «Вершники»

Патріотизм завжди був однією з багатьох чеснот, притаманних українським людям. У всіляких обставинах, незважаючи ні на що, боровся український народ за щастя своєї Вітчизни, за її волю. Навіть під час незрозумілих подій революції 1917 року, під час кривавої громадянської війни з’являлися серед воїнів справжні патріоти, здатні віддати своє життя за рідну землю. Цю «незвичайну рису» помітив у своїх земляках Юрій Яновський, і, як плід його роздумів, народився відомий роман «Вершники».

«Осінь тисяча дев’ятсот двадцятого року гримить по степах горлянками важких гармат, тупоче сотнями тисяч кінських копит, гуркотить моторами танків та штурмової авіації, рухається арміями двох історичних епох». Йде війна між червоноармійцями і їхніми супротивниками — денікінцями, петлюрівцями, врангелівцями, махновцями. Чубенко, командир Донбасівського полку, веде своїх людей навздогін ворогу. Мені дуже подобається ця людина. Скільки сміливості у його вчинках, скільки мужності, відваги, патріотизму! Він ризикує своїм життям заради врятування товаришів. Коли він бачить, як на іншому березі Дніпра його друзі намагаються протистояти танкам, він прагне дістатися того берега і навіть померти разом з друзями. Донбасівський полк затримався біля переправи, бо багато військових частин теж намагалися перейти на інший берег. Чубенко так хотів взяти участь у битві, але йому не довелося це зробити, бо плацдарм відбив усі атаки, «захопив дванадцять танків та панцерників, розгромив ущент білий корпус». Так, героїв було багато на українській землі. Усі вони намагалися визволити свою землю від ворогів. Серед них були і коваль Максим, і Данило Чабан, і командир полку Чубенко, і Іван Половець та його батько Мусій, і Швед, і герой-листоноша.

Я вклоняюся витримці командира полку Чубенка, який, незважаючи на те, що його била пропасниця, відмовився відступати, не схотів зупинятися на місці. Він мріяв скоріше дістатися загонів Червоної Армії, щоб відчути смак перемоги. Чубенко, «завзятий, невідступний і непосидющий», невпинно вів свій загін уперед. «Наче дном моря посувався загін донбасівських партизанів, і здавалося, що над соснами й над хмарами стелиться синя морська вода, і човники гойдаються під сонцем».

Скільки витримки, героїзму в діях хлопця-листоноші! Він повинен був передати листа червоним, де були записані дані про те, де закопана зброя, коли призначене повстання проти німців, адреси керівників. На жаль, листоношу знайшли німці і почали допитувати. Хлопець мовчав і мріяв про смерть. Били листоношу німці, але він не здався, не видав таємниці. Він не мав права на смерть, бо потрібен був своїм товаришам. Декілька разів він обманював німців, водячи їх у різні місця, намагаючись потягнути час до підходу червоноармійців. Німці били його до тих пір, доки листоноша знепритомнів. Били, нівечили, але усе було марним. Навіть материнська присутність не примусила хлопця відкрити таємницю. Він розумів, що це вб’є його товаришів, хоча, з іншого боку, німці могли вбити його матір. Нарешті листоноша дочекався своїх товаришів, але німецький «сотник підійшов до листоноші й вистрелив у лежачого, і цей лист у вічність пішов од рядового бійця революції». Я пишаюся, що українська земля народжувала таких незламних, навіть впертих синів, які ціною свого життя здобували волю для рідної Батьківщини.

Таким же незламним, вірним, справжнім патріотом був і Данило Чабан. Він був комісаром батальйону Шведа. Ризикуючи життям, під свист куль, Данило допомагає Шведові відбити у супротивника рідні Олешки.

Багато було на українській землі вірних синів, справжніх патріотів, здатних на усе заради волі та щастя рідної Батьківщини. Вони боролися голодні, у снігу та у воді, під дощем та пекучим сонцем. Та це не зупиняло цих героїв, цих патріотів, для яких важливішим було — визволити рідну землю від завойовників, дати їй відчути себе вільною і щасливою. Не жаліли вони навіть свого життя, бо знали: воно потрібно їй. Вона дала, вона і взяла. Ці люди вірили, що щастя всміхнеться, хоч, можливо, і не їм, а наступним поколінням, але це колись-таки станеться. Адже недарма їм довелося стільки витримати заради цього, стільки винести і, що головне, не зламатися, не впасти духом. Вірив у своїх «дітей» і письменник Юрій Яновський, який тому і зробив їх у своєму творі такими міцними, такими незламними — справжніми патріотами.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар