Зворушлива краса природи рідного краю в повісті «Гуси-лебеді летять»

Одним із найкращих творів видатного українського письменника Михайла Стельмаха є його автобіографічна повість «Гуси-лебеді летять». Вона сповнена теплих спогадів про далеке дитинство, перших вчителів, сільську природу та розповіді дідуся, переживання матері та мудрість батька. Спогади пропливають у душі автора лебединим клином — образом дитинства. На своїх крилах вони несуть тихий плин часу, красу рідної землі, любов близьких людей.
У повісті багато чудових картин природи. Любов до неї,вколисується в душу хлопчика із мудрими розповідями його діда: «От і принесли нам лебеді на крилах життя, — говорить до неба і землі мій дід Дем'ян — ... Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресну крига на ріках та озерах, розмерзнеться сік на деревах, прокинеться грім у хмарах, а сонце своїми ключами відімкне землю». У розповідях діда природа оживає, несучи із собою жагу землі до оновлення, весну і любов. Вона дарує хлопцю казку та мрії. Повазі й любові до природи навчають хлопця його батьки. Кожного року мати доставала «своє добро» — насіння городніх рослин. Вона з трепетом схилялася над вузликами і «вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роеа, а очі й руки — рідне зілля». Весна дарувала життя кожній зернині. Город цвів і зеленів різними барвами. І у кожну квіточку мати вкладала свою душу: « Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп 'янілий джміль » . У самій природі ховається мудрість сільського життя. Малий Михайлик пам'ятає урочистість тих хвилин, коли проводжали в поле плугатарів. Свої сили вони віддавали зерну, чорній землі, і найбільшим щастям для хлопця було отримати «шматок причерствілого хліба» з рук орача.

Природа відкрила перед головним героєм красу і глибину людського життя. Вона подарувала йому прекрасні образи і кольори, надихнула його на творчість, відкрила прості істини нашого життя. Вона привчила його до невтомної роботи, надала мудрості й сили в боротьбі з життєвими труднощами.

(2)

Загальновідомо, що Поділля — це надзвичайно красивий, мальовничий куточок України. Михайло Панасович Стельмах народився саме там і, звичайно, ця природа вразила його, залишившись в пам'яті письменника назавжди.
У повісті «Гуси-лебеді летять» Стельмах відтворив казкову природу свого рідного краю. Цей твір нагадує хвилюючу казку, яку дитині розказують дідусь чи бабуся. Природа постає в ній живою дійовою особою, адже вона ніби оживає в свідомості головного героя-оповідача — маленького Михайлика.
Хлопчик роздивляється, навкруги і ніби бачить навколо живих істот, йому здається, що дерева і тварини розмовляють з ним на рівних: «Переді мною, наче брама, розчиняється діброва, до мене живовидячки наближаються далекі тихі води і прихилені до них зорі».

У цій повісті Стельмах згадує красу рідного Поділля, він пам'ятає, як улітку малим хлопцем збирав стиглі фрукти, як солодко пах квітучий сад: «Я дивлюсь на вишні, і в них справді то тут, то там паленіють розпухлі щічки. А мати вже показує, що на покручі гороху з'явився ще сонний перший цвіт, а на ранній груші шаріють грушки...»

Діти завжди відчувають єдність із природою набагато яскравіше, ніж дорослі. Вони ще не втратили своєї наївності, довірливості, казкових мрій. Саме тому навколишній світ постає для них надзвичайною, фантастичною живою істотою: «За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрідка опускало під краї неба імлаві просвітки, і тоді земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо бринів золотий півсон передосіннього степу».
Краса рідного краю залишається в серці кожного назавжди, особливо в серці письменника. У повісті «Гуси-лебеді летять» Михайло Стельмах зобразив надзвичайну природу рідного Поділля — чарівну казку свого дитинства.

Корисний матеріал? Додай в закладки:

Ви можете залишити коментар.

Залишити коментар